Діана радісно завиляла обрубком хвоста. Вона коротко гавкнула, мов даючи знати, що зрозуміла наказ.
— До Ліди, Діано! Де Ліда? Шукай Ліду! Біжи швидко, швидко!
Через кілька секунд Діана зникла за деревами, хутко простуючи в степ, до становимща. Артем повернувся до товаришів. Він радісно посміхнувся:
— Це ж просто! Ми й раніше отак листувалися з Лідою. З ділянки на ділянку надсилали з Діаною листи й відповіді. Спочатку жартуючи і сперечаючись, чи вистачить у собаки розуму. Потім просто використовували цей зв’язок. Діана звична до цього. А скіфи її не займатимуть, вони бояться нашої поскіни. Правда, Дмитре Борисовичу?
Археолог тільки руками розвів. А Артем уже перейшов до дальших справ:
— Тепер треба подумати про наш багаж. Варкан, мені потрібні наші сумки. Їх треба приставити сюди за всяку ціну. Слухай, що я тобі скажу. Та перекладайте ж, Дмитре Борисовичу!..
16. ГАРТАКОВА НАРЕЧЕНА
Що сталося з Іваном Семеновичем і Лідою, які залишилися в руках віщунів?
Розлютований втечею Дмитра Борисовича й Артема, Дорбатай наказав перевести зв’язаних полонених у свій намет. Оточені озброєними віщунами, освітлені полум’ям факелів, ішли Іван Семенович і Ліда, тривожно прислухаючись, чи не повертається погоня, що вирушила за втікачами. Загрозливе мовчання навколо полонених тільки зрідка порушувалось вигуками віщунів. Дорбатай мовчав, але його люте обличчя, на якому грали відблиски червоного полум’я факелів, не віщувало нічого доброго.
Дорбатай заговорив аж у своєму наметі. Він не дивився навіть у бік полонених, що сиділи у кутку із зв’язаними руками і стежили за кожним його рухом, намагаючись угадати свою долю. Дорбатай заговорив з Гартаком. Тепер у його поведінці не лишилося й тіні тієї урочистої пошани до нового вождя, яку він так старанно удавав на майданчику серед скіфів. Навпаки, Дорбатай владно наказував, а Гартак лише слухняно схиляв голову. Тільки один раз Гартак спробував щось заперечити. Тоді Дорбатай махнув рукою, не бажаючи слухати його, і Гартак знов схилив голову.
Весь час до намету заходили віщуни. Дорбатай вислухував їх, наказував щось — і вони зникали. Змісту цих розмов полонені не могли, звичайно, розуміти. Так само невідомим для них лишилося й те, що розмовляв Дорбатай з кількома поважними й пихатими старими скіфами, які теж зайшли до намету. Ця розмова несподівано урвалася. Зовні почулися гучні збуджені голоси. І зараз же в намет вбігли віщуни. В одного з них було закривавлене плече. Він говорив захекавшись, уривчастим голосом, допомагаючи собі жестами. І обличчя Дорбатая, люте й без того, хмурнішало дедалі більше, коли старий віщун слухав цю людину.
Іван Семенович нахилився до Ліди й тихо сказав:
— Розумієте, Лідо? Це вернулася погоня. Наших не спіймали.
— Ой, Іване Семеновичу!.. — радісно вигукнула Ліда, але зразу замовкла, помітивши застережливий погляд геолога.
Тим часом заговорив знов Гартак. Він показував на Ліду, на Івана Семеновича, показував кудись назовні. Дорбатай мов і не слухав його, спершись головою на руку. Але цього разу Гартакові пощастило в чомусь його переконати. Дорбатай подав знак рукою. Один з віщунів вибіг назовні й повернувся з тим самим чорнявим чоловіком, що приходив раніше до полонених з пропозиціями Дорбатая. Він низько вклонився Дорбатаєві, вислухав кілька його уривчастих слів, повернувся до зв’язаних полонених і влесливо, виразно заговорив. Проте, звісно, ні Ліда, ні Іван Семенович не зрозуміли його: адже тут не було Дмитра Борисовича, який міг би перекласти слова чорнявого.
Іван Семенович тихо сказав:
— Мабуть, це знов якісь пропозиції… Які саме — я не знаю. Але стан у нас з вами, Лідо, такий, що ми не можемо ні від чого відмовлятися. Нам треба за всяку ціну вигадати час. Розумієте?
— Погоджуватись на все? — боязко запитала Ліда.
— Так!
— Рішуче на все?.. — голос Ліди уривався. Дівчина добре пам’ятала, що Гартак хотів зробити її своєю дружиною. Але Іван Семенович твердо відповів:
— На все… до певного ступеня…
— Але звідки ми взнаємо, де той ступінь? Ми ж нічого не розуміємо з його слів, Іване Семеновичу!
— Будемо придивлятися. Головне — вигадати час. Це найважливіше.
І він став слухати чорнявого чоловіка, наче добре розумів його. А коли той скінчив, Іван Семенович трохи подумав, мов вирішуючи щось, — і стверджуюче кивнув головою. Це справило велике враження на скіфів. Навіть сам Дорбатай трохи здивовано глянув на геолога: мабуть, старий віщун не сподівався, що полонені так відразу погодяться на його вимоги. Гартак знову жваво заговорив з ним. Дорбатай, замість відповідати, вказав на Ліду і знизав плечима. Іван Семенович знов схилився до Ліди:
— Вам, дівчинко, теж треба буде погодитися… ну, кивнути головою, чи що…
Саме в цей момент чорнявий перекладач, виконуючи наказ Дорбатая, звернувся до Ліди. Що залишилося робити дівчині? Губи її тремтіли, вона нервово стискала зв’язані за спиною руки. Але вислухала чорнявого, намагаючись удавати спокій, і потім схвально кивнула головою. І тоді для неї все стало ясно. Вона цим дала згоду стати дружиною Гартака, що враз зрадів і швидко заговорив з Дорбатаєм. Дівчина схилила голову. Вона боялася, що знепритомніє. Голос Івана Семеновича допоміг їй взяти себе в руки:
— Лідо, не хвилюйтеся. Від нашої умовної згоди до її виконання — велика віддаль. Не хвилюйтеся: цим ми вигадуємо час і даємо товаришам змогу визволити нас.
— А коли він просто звідси забере мене до свого намету? Що тоді буде зі мною? Що я робитиму тоді?..
Дівчина мало не плакала. Іван Семенович заспокоював її, намагаючись вкласти в свої слова якнайбільше бадьорості:
— Все це не робиться так швидко, Лідо. Не забувайте, що Гартак тепер вождь. І одружитися з вами він міг би тільки з великою урочистістю. А до того ми матимемо чимало часу… Та й Артем з Дмитром Борисовичем не сидітимуть даром…
Так чи інакше, іншого виходу не було. Ліда розуміла це й сама. Проте вона не мала сили подолати в собі почуття моторошності. На щастя, чорнявий перекладач, виконуючи дальші накази Дорбатая, виразно запросив обох полонених вийти з намету. Ліда відчула, що їй стало легше дихати: головне, не бачити огидного обличчя Гартака!
Чорнявий супроводив полонених, залишаючись з ними в кільці озброєних віщунів. Він весь час говорив, певний, що чужинці розуміють його. І, справді, дещо вони зрозуміли — хоча б з його жестів. Їх можна було перекласти на звичайну мову приблизно так:
«Тікати не можна, ви ж бачите, скільки навколо вас озброєних людей. Навіть не пробуйте, бо вас тоді заб’ють!»
Така ж велика охорона була і круг намету, куди привели полонених. Тут на великому килимі перед полоненими поставили їжу і розв’язали їм, нарешті, руки. Геолог похмуро посміхнувся:
— Бачите, Лідо, це перші наслідки того, що ми погодились на пропозиції Дорбатая. Звісно, краще було б знати як слід, в чому саме вони полягають. Проте ми з вами встигнемо ще це зробити. А з розв’язаними руками навіть і думати якось зручніше, га?
Дівчина мовчки схилила голову: вона дуже-дуже втомилася…
До ранку полонених ніхто не турбував, не заходив у намет. Тільки охорона й нагадувала про те, що Дорбатай і Гартак цього разу вирішили якнайпильніше оберігати чужинців.
А ранком Іван Семенович спокійно й виразно сказав Ліді, мовби справа йшла про якісь зовсім звичайні речі:
— Слухайте мене, Лідо. Наше гасло — витримка і обережність. Нічим не дратувати Дорбатая й Гартака. Хай вони будуть певні, що ми цілком скорилися…
— Навіть на те, щоб я стала дружиною Гартака?
— Зрозумійте, Лідо, поки що ми безпорадні. Поки що… не надовго, я певний. Я чекаю звістки від товаришів.
Вдень полонених повели на відправу. Вона відбувалася поблизу тієї самої священної купи хмизу, де Артем переміг Дорбатая. Тепер Дорбатай святкував свою перемогу, хоч відправа відбувалася й на честь померлого Сколота. Старий віщун зовсім не збирався позбавити Сколота тієї пошани, на яку він мав право, бувши вождем племені. Навпаки, урочиста церемонія лише мусила довести скіфам, що братерська любов Дорбатая до Сколота примушує його, незважаючи на наглу смерть вождя, поховати тіло померлого за всіма священними звичаями. Боги покарали Сколота — хай! Але він був великим вождем, тому він мав право на всі урочисті церемонії, які, до речі, привернуть до себе всю увагу народу. Похорон провадитиме головний віщун Дорбатай, він говоритиме з суворими богами, він керуватиме всіма пишними обрядами, — наскільки все це мусило збільшити його вплив, його силу!