Не гаючи часу, Дорбатай уже починав свою дальшу гру, підготовку до поховання. На честь померлого вождя Сколота приносилися людські жертви. Цього дня під ножами віщунів загинуло троє рабів. Натовп скіфів мовчки стежив за кривавою церемонією. Полонені чужинці стояли серед почту Гартака. Збираючи всі сили, Іван Семенович підтримував Ліду, що сховала голову на його плечі, затуляла вуха і лише час від часу здригалась.
Ця жорстока церемонія справила на дівчину гнітюче враження; принаймні з годину після неї вона лежала в наметі, майже непритомна. Іван Семенович вирішив дати Ліді спокій і навіть не пробував утішати її. Так було найкраще.
Проте несподівано залунали гучні вигуки віщунів і всієї охорони, що була коло намету. Мовби всі віщуни й воїни чогось злякалися. Раптом Ліда підвела голову, очі її заблищали.
— Діана! Діана! — вигукнула вона. — Іване Семеновичу, це Діана!
Справді, тепер уже виразно чути було гарчання Діани. Вона підбігла ближче до намету, загарчала ще раз — і опинилася в наметі. Віщуни не насмілилися затримати її. Діана кинулась до Івана Семеновича, до Ліди, радісно лизала руки своїх друзів. Сміючись, іще з сльозами на очах, Ліда цілувала Діану. А Іван Семенович, мов заздалегідь знаючи, помацав нашийник Діани, витягнув звідти клаптик паперу, подивився на нього і, посміхаючись, подав Ліді:
— Вам лист, люба дівчинко. Нібито від нашого Артема…
— Чому мені? — здивувалась Ліда.
— Цього вже не знаю, — знов посміхнувся геолог. — Проте дуже прошу вас, принаймні, переказати мені його зміст… звісно, зовсім оминаючи особисті справи…
Ліда зашарілася. Але цікавість до листа переважила — і, не відповідаючи на жарт, дівчина почала вголос читати лист від Артема.
— Так, — мовив Іван Семенович, вислухавши. — Треба відповісти. Прошу, Лідо, беріть оцю мою записну книжку, пишіть. Розкажіть Артемові про те, що сталося з нами… ну, і додамо ще дещо.
Ліду не треба було підганяти. Через хвилину вона старанно писала якнайдрібнішим почерком, розповідаючи Артемові все, що могло вміститися на двох аркушиках паперу. Лист її закінчувався так:
«І вже коли писали тобі, довелося увірвати, бо до нашого намету зайшов сам Гартак з кількома рабинями. Він намагається бути поважним, у бронзовому шоломі вождя, але такий самий гидкий, як і без шолома. Раби принесли коштовні речі — золоті оздоби, килими, чаші та різне вбрання. Поклали переді мною й пішли. А Гартак указав мені на них рукою — мовляв, усе де для мене. Це були його подарунки!
Я не встигла щось сказати, як Іван Семенович мовив:
— Прийміть, Лідо! Удавайте, наче все це вас дуже цікавить і ви задоволені, навіть захоплені подарунками!
Наскільки зуміла, я виконала наказ. Здається, Гартак пішов задоволений. А як це противно! Адже він дивиться на мене, як на свою майбутню дружину, Артеме! Мерзенний убивця свого батька!..
Проте Іван Семенович каже, що все йде як слід:
— Чим більше Гартак віритиме, що ви, Лідо, погодилися, тим менше перед нами буде небезпек. Головне — ждати і відтягувати події!
Тепер щодо Гер. Я кілька разів чула це слово в розмовах віщунів. Звісно, я не знала, що воно означає. Але, мабуть, і справді така подорож відбудеться. Я й сама помітила, що скіфи неначе збираються кудись. Бачила, як лагодять вони вози і складають намети, знімають з них усякі оздоби. Я тільки не знаю, коли саме вони вирушать. Але, мабуть, незабаром, бо інакше навіщо було б зараз готуватися?..
Ти кажеш, Артеме, що раби — наші друзі і обіцяєш все пояснити згодом. Та хіба це новина? Адже з самого початку нашого перебування тут, під землею, ми твердо встановили наш шлях, який вів до народу, до пригноблених. Адже ми радянські люди — і іншого шляху в нас не могло бути. А тепер, коли йдеться про повстання, — як хочеться нам обом з Іваном Семеновичем бути на волі, щоб узяти справжню участь у тому повстанні! Ось чому Іван Семенович (і я теж) дуже просимо тебе сповістити докладно про все, що робиться в цьому напрямі. Іван Семенович каже, що йому треба знати; у нього є якісь свої міркування. Щодо мене — ах, Артеме, мерщій зроби щось, щоб звільнити нас!
Ну, здається, все. Артемчику, любий, не відкладай! Мені дуже страшно тут, а, крім тебе, нам ніхто не допоможе звільнитися!..
Ліда».
…Артем дочитав останні рядки й замовк. Мовчав і Дмитро Борисович. Тепер усе було ясно. Гартак вважав Ліду своєю майбутньою дружиною, надсилав їй подарунки. Дорбатай ніби забув про існування дівчини й Івана Семеновича. Невідомо на який час, але поки що він їх не чіпає. Іван Семенович вів правильну тактику: погоджуватись на все й не дратувати Дорбатая і Гартака. Вірно, так. Але що буде, коли Гартак схоче здійснити свої наміри?..
Самої цієї думки було досить, щоб Артем відчув, як кров приливає йому до голови. Адже Ліда цілком беззахисна, вона фактично в руках тих мерзотників! І Іван Семенович — адже він теж нічим не може допомогти дівчині, він сам-один, без зброї, позбавлений волі!.. Тільки вирішальний бій допоможе справі.
Віддалік від товаришів під товстим деревом сиділи скіфи. Вони перебирали кінську збрую і щось тихо співали, чекаючи, поки вернеться Варкан, який кудись пішов. Діана лежала біля ніг Артема, зрідка поглядаючи на юнака. В лісі було тихо, часом потріскувало гілля та цвірінькали птахи.
Артем мовчки дивився на згасле багаття. Пальці його механічно ламали на десятки частин гілочку, яка опинилася в його руках. От коли б сюди стільки друзів, стільки товаришів, скільки частинок можна наламати з цієї гілочки!
Нарешті він підвів голову і прислухався. Здаля долинуло кінське тупотіння. Скіфи, що досі мирно сиділи під деревом, враз звелися на ноги. Шум наближався. Ще секунда — і на полянці опинився Варкан. Він був верхи, його вороний жеребець важко дихав. З-за дерев показалося ще кілька скіфів, теж верхи. Крім того, вони вели за поводи з десяток коней.
Варкан ще не встиг злізти з коня, як Артем радісно вигукнув:
— Сумки! Сумки!
До пояса Варкана були прив’язані дві сумки вчених. Варкан виконав те, про що просив його Артем, він дістав сумки й приставив їх сюди!
— Як це Варканові пощастило так швидко розшукати їх, Дмитре Борисовичу? Це ж просто чудово, чудово! — приказував Артем, беручи від Варкана сумки.
— Дуже просто, — скромно відповів Варкан Дмитрові Борисовичу на його запитання. — Ці дві сумки лежали в наметі небіжчика Сколота. І про них усі забули. Я зустрів оцих моїх друзів, і вони непомітно винесли їх і приставили мені. Але після того вони не схотіли вже повертатися назад. Отже, я вирішив привести їх сюди. А щоб нам не бракувало коней, то ми захопили кількох з табуна і взяли з собою. Ці коні нам не завадять. І зброї трохи взяли… це теж не завадить…
— Чудово, чудово… — бурмотів Артем, заглядаючи в сумки. — Маємо дві карбідки, маємо консерви… так, так… ось і пістони з шнуром… дуже добре! А от де динамітні шашки? Вони ж мусили бути в сумках!.. Зокрема, вони мусили бути в моїй… де ж вони?..
Раптом він спинився. Ну, звичайно, він сам винний! Ах, нащо він так зробив?.. Яка неприємність!
— Що таке, Артеме? Чого ви спинилися? Знайшли? — запитав археолог.
— Не знайшов, бо тут динамітних шашок немає. Одна сумка Ліди, в ній їх і не було. Друга моя…
— Але ж у вашій вони були!
— Так, були, але я вийняв їх. Пам’ятаєте, перед тим, як вперше йти на відправу? Та після тих пропозицій Дорбатая, щоб не було зайвої небезпеки, я всі динамітні шашки з своєї сумки переклав у сумку Івана Семеновича. Там вони й залишилися… і його, і мої!..
Він незадоволено крутнув носом: