— Така дурниця! І треба ж було Варканові захопити саме ці сумки, а не інші!.. Спитайте в нього, де ті дві?
Варкан знизав плечима: йому не було з чого вибирати. В наметі Сколота було всього дві сумки. Їх і взяли їх друзі. Де решта — він не знає.
— Неприємна історія, — похмуро мовив Артем. — Я стільки покладав надії на ті шашки… це ж була б у нас єдина справжня зброя, бо для нас з вами, Дмитре Борисовичу, всі ці сокири й описи не дуже зручні, чи не так?.. Ну, нічого не вдієш, доведеться шукати…
Він акуратно склав у сумки всі речі, залишивши тільки пістони і шнур.
— Так, вийшло не зовсім добре, не того мені хотілося… Що ж, давайте тим часом опановувати скіфську зброю, Дмитре Борисовичу! Як вам подобається отаке?
Артем вибрав з купи зброї двогострий меч з великим держаком, перекинув його з руки в руку:
— Важкувата річ! Доведеться довгенько звикати… ану цю!..
Це була своєрідна бойова сокира з вигнутим закругленим лезом.
— Нічого, легше. І тримати її якось зручніше! Та вибирайте, Дмитре Борисовичу, яка вам придатна. Такий час, що треба вчитись орудувати зброєю.
Варкан і його товариші, що спочатку просто з цікавістю спостерігали, як Артем вибирає зброю, тепер не могли стримати сміху. Дмитро Борисович цілком серйозно взявся до роботи. Він пробував вимахувати мечем, сокирою, списом. Тільки лук і стріли не привертали його уваги: то була надто складна річ. Окуляри археолога виблискували, він вимахував сокирою на довгому держаку, мов націлюючися у ворота, краяв повітря направо й наліво, хекав, випробовував іншу сокиру.
— Так, так, — похвально говорив Артем. — Не можу сказати, щоб у вас взагалі був надто бойовий вигляд, Дмитре Борисовичу, але з цією сокирою — слово честі, ви справжній воїн! Навіть злякатися можна!..
— І злякаються… І буде з мене воїн!.. От побачите… — відповідав археолог, не припиняючи войовничих помахів. — Час уже й мені брати участь у серйозних воєнних справах!..
Нарешті він поставив сокиру біля себе й сів на землю, витираючи піт: справи з сокирою далися йому взнаки.
— Так будемо битися, Дмитре Борисовичу, як справжні скіфи, мечами й сокирами?.. — почав Артем.
Він глянув на Варкана й спинився. Молодий скіф стояв з мечем у руках, його товариші мовчки прислухалися, теж тримаючи зброю напоготові. Ось Варкан застережливо підвів руку. Що таке?..
Артем не чув нічого, крім звичайного шелестіння листя, крім цвірінькання птахів. Ось тріснула гілка… і знов тихо.
— Що трапилось?.. — почав був Дмитро Борисович, але Артем враз приклав руку йому до рота.
Варкан і скіфи безшумно подалися вбік, за дерева. Біля коней залишився тільки один мисливець.
Уже сутеніло. Чи здалося Артемові, чи було це насправді. Але Варкан на мить спинився, озирнувся й виразно махнув рукою. Це могло означати тільки одне — прохання лягати на землю. Артем хутко пригнув археолога, примусив його лягти. І коли той ліг, незадоволено щось шепочучи, Артем тихенько поповз услід за Варканом і його товаришами.
— Артеме!.. — почув він тихе шепотіння Дмитра Борисовича.
Але не спинився. Юнак бачив за кілька кроків перед собою друзів-скіфів, що тепер теж поповзли, ховаючись між деревами й кущами. Це була якась серйозна небезпека. Але яка? В чому річ?
Варкан спинився. Він почув, що Артем шарудить: незважаючи на всю свою спритність, юнак не міг повзти так безшумно, як робили це скіфи. Артем махнув рукою — не звертай, мовляв, уваги, рушай далі!
Ще кілька секунд минуло в напруженій тиші. І тепер Артем почув цілком виразно чиїсь грубі голоси. Вони розмовляли по-скіфському, вони не залишались на одному місці, вони рухалися. А ще за півхвилини Артем побачив кількох скіфських воїнів, що обережно посувалися до того місця, де залишився Дмитро Борисович і коні. Озброєні скіфи рухались повільно, тримаючи напоготові списи й луки. Зрідка вони перемовлялися кількома короткими фразами.
«Невже це вони простують до нашого табору? — подумав Артем. — Значить, Дорбатай не забув про нас! Хоче таки виловити…»
Становище було невтішне. Варкан, Артем і кілька товаришів Варкана — проти кількох десятків озброєних воїнів… Так, так, он на віддалі метрів двадцяти показалися ще озброєні скіфи! Ціла експедиція посувалася сюди!
Артем побачив, як озирнувся й похитав головою Варкан: очевидно, у нього було теж мало надії на успіх.
Артем зрозумів усе. Скіфські воїни готувалися несподівано напасти на табір утікачів, щоб захопити їх зненацька. Але навіть знаючи про напад, утікачі не мали засобів захищатися. Кілька — проти десятків! Досить було ворогам помітити когось з товаришів Артема, як вони одразу опинилися б під дощем стріл і списів. Значить, відступати? Але куди? Позаду був Дмитро Борисович, один мисливець і коні. Невелика допомога…
А скіфський загін вже посувався вперед. Можна було думати, що вони напевне знають, у якому саме місці в лісі ховаються втікачі. Це було схоже до полювання, коли загін мисливців оточує лігво вислідженого звіра. Погано було лише відчувати себе тим звіром!..
Варкан і його товариші відступали вбік, ховаючись за кущі. Вони уникали бійки. І це зрозуміло: то була б не бійка, а справжнє самогубство. Але ж позаду Дмитро Борисович, він беззахисний, він нічого не знає…
«Що буде, те й буде!» — подумав Артем.
Вибору не залишалося. В юнака був лише один засіб. Артем знав, що він небезпечний, що перед тим, як він встигне вжити його, ворожий загін помітить його… стріли, списи… проте, хай!
— Що буде, те й буде! — прошепотів знову Артем.
Не підводячись, він помацки приготував усе, що було йому потрібне. Потім зручніше вмостився навколішки, готовий кожну мить скочити на ноги і стрибнути. І ще він устиг помітити, що Варкан здивовано поглядає на нього.
«Ех, друже, дивись не дивись, все одно, іншого виходу немає. Або добути, або дома не бути… — подумав Артем, одвертаючись від Варкана. — Хоч би сірник не зрадив!..»
Кожна мить важила тепер більше, ніж іноді цілі години. Але сторонньому спостерігачеві здалося б, що Артем, принаймні, збожеволів. У хвилину такої небезпеки, коли кожну мить можна сподіватися смерті, коли треба було ховатися, щоб не помітили скіфські воїни, юнак швидкими, але спокійними рухами… закурював! Ось у сутінках за кущем спалахнув вогник сірника, освітивши обличчя Артема й цигарку, що стирчала з рота. Сірник згас. Тепер лише жевріла цигарка, яку Артем старанно розкурював. І очі його невідривно дивилися на ворогів, які спочатку остовпіли від несподіванки. Справа була тепер лише в одному: протягом кількох секунд вони опанують себе настільки, щоб напасти на юнака і його товаришів. Адже вони побачили їх!
Цигарка розгорілася. А скіфи не встигли ще ворухнутися. Аж тепер вони виявили ознаки життя. Високий, огрядний старшина в оздобленому блискучому бляшками одязі вигукував щось, показуючи на Артема. І враз ліс наповнився безладними вигуками. Але Артем устиг виграти ту крихітку часу, яка була йому потрібна. Швидким рухом він підніс до цигарки шнур, який зразу зажеврів. Тоді Артем жбурнув його в бік скіфського загону і враз відстрибнув під захист товстого стовбура. Це було якраз вчасно, бо три чи чотири списи пролетіли в тому місці, де він тільки що стояв.
— Ну, тепер тримайтеся! — вигукнув Артем.
Вибух пістона під ногами воїнів примусив їх знову остовпіти. Застигли зведені руки з списами, тятиви в луках залишилися натягненими. Бородатий поважний воїн, біля ніг якого вибухнув пістон, упав навколішки; боячись підвестися, він рачкував назад. З його сагайдака висипались стріли, меч чіплявся за траву й гілки. Це й був єдиний прояв руху серед усього скам’янілого від несподіванки загону.
Іншим разом Артем щиро сміявся б, побачивши таку картину. Але зараз у нього не було часу на розваги. Розкурюючи цигарку скільки вистачало дихання, юнак підносив до неї один за одним приготовлені пістони з коротенькими шнурами, запалював їх і кидав на скіфів.
Ще оглушливий вибух… ще, ще… Спалахи вогню освітлювали скіфський загін, воїнів, які спочатку рачкували назад, а потім, забувши про все на світі, про найсуворіші накази Дорбатая, про свою численність, тікали від самотнього юнака, що стояв тепер між деревами, зовсім не ховаючись.