Третій день становимще посувалося своїм шляхом. Вози спинялися тільки на півгодини на обід та на ночівлю. Щоранку запрягали свіжих коней з великих табунів, що їх гнали позаду. Стомлених коней виганяли на відпочинок у табуни. Зовсім зморених або пошкоджених різали, білували й варили або смажили їх м’ясо.
Шлях, яким весь час рухалося становимще, ішов уздовж великого лісу, за яким здіймались кам’яні урвища. Подеколи цей шлях віддалявся від лісу на півкілометра чи на кілометр. Потім знов наближався, ішов поруч з лісом. Артем іноді навіть дивувався: невже скіфські старшини, та й сам Дорбатай, зовсім кинули думати про них, забули про існування втікачів?.. Адже ніхто не робив більше спроби розшукувати лісовий табір. Очевидно, Дорбатай вирішив, що втікачі залишилися десь коло місця старої стоянки.
Так чи інакше, Артемові з товаришами було легко спостерігати пересування становимща. Юнак уважно відзначав усі ознаки шляху. Хтозна, чи не доведеться їм потім, коли пощастить звільнити Ліду й Івана Семеновича, повертатися самим назад, на старе місце, де вони могли б сподіватися знайти можливість повернутись на поверхню землі?..
Проте одне явище дуже зацікавило Артема. Як сказано було раніше, становимще посувалося весь час вздовж кам’яних урвищ попід лісом. Тих урвищ, які були насправді природною стіною між підземним простором, де жили скіфи, і сталактитовою печерою, що привела сюди вчених.
Спочатку Артемові здавалось, що становимще посувається просто на захід. І думка про це лякала його. Адже кожен кілометр віддаляв їх усе більше від місця, де завал перетяв їм тоді шлях назад. Проте на другий день Артем помітив, що напрям, у якому посувалося становимще, ніби змінився. Замість того, щоб вести прямо на захід, він повернув праворуч, трохи на північ.
Артем поділився своїм спостереженням з Дмитром Борисовичем.
— Треба перевірити за компасом. Це дуже важливо, — відповів той.
Артем перевірив — і не один раз. Дійсно, напрям руху становимща відхилявся на північ!
Щодня перевіряв тепер юнак це явище — і щодня пересвідчувався, що становимще весь час повертає праворуч. Здавалося, урвища ішли широким півколом з півдня на північ.
І становимще, яке весь час посувалося вздовж урвища, обходить це півколо.
Це було надзвичайно важливим спостереженням. Виходить, що товариші зовсім не віддалялися від сталактитової печери, відокремленої від них велетенською стіною урвища. Навпаки, вони обходили стіну з півдня на північ, залишаючись весь час поблизу печери!
Гаразд. Але чи пощастить їм знайти таке місце в стіні, яке можна було б пробити їх силами, хоча б з допомогою Варкана і його товаришів? Не можна було припустити, що сталактитова печера має багато отаких місць у своїх стінах, де однієї динамітної шашки вистачить для того, щоб пробити стіну!
Артем думав про всі ці можливості лише між іншим. Головне, що не покидало його думок, це було визволення товаришів і пов’язане з цим майбутнє повстання. Щодня до них приєднувались нові й нові мисливці, яким загрожувала помста Дорбатая та знатних старшин. Багатії зводили тепер рахунки з усіма, хто мав свого часу сміливість виступати проти них…
Роніс і Варкан не поспішали. Видно було, що вони вирішили зібрати всі сили й бездоганно підготувати повстання перед тим, як починати його. Артем вітав таку завбачливість, вона дуже подобалась йому. Але з якою охотою він узяв би участь в негайній боротьбі, яка допомогла б звільнити Ліду і Івана Семеновича сьогодні ж таки!..
Поки що Артем стежив за пересуванням жалобної процесії тільки здаля. Аж увечері, коли становимще спинялося на відпочинок, на ночівлю, Артем з Варканом наважувалися підходити ближче до скіфського табору. Юнак не залишав прихованої надії використати якийсь випадок визволити товаришів. Але жодного разу йому не пощастило навіть наблизитись до возів, серед яких був той єдиний, що цікавив його.
Артем навіть запам’ятав його ознаки. Два чи три рази юнак здаля бачив червоне вкриття того воза. Одного разу здалося йому, що він побачив навіть золотаву голівку Ліди, яка виглядала назовні. Проте… було цілком ясно, що Артем не мав змоги зробити щось рішуче. Доводилось чекати, стиснути кулаки до болю — і чекати.
Єдиною втіхою Артема були листи від Ліди. Раби майже щоночі приставляли юнакові маленькі аркушики паперу, густо списані дрібним поквапливим почерком Ліди. Артем читав їх і перечитував, намагаючись уявити собі всі думки й почуття дівчини. Він схиляв голову, попускав поводи коневі, що квапливо пробирався між деревами вслід за кіньми Варкана і його товаришів. І тоді Артем мов насправді бачив — важко хитаючись, рипить віз, колеса його одне за одним перекочуються через рівчаки і ями. Цей великий безмежний степ не мав шляхів, їх прокладають колеса попередніх возів. І тільки праворуч, на півночі видніється смуга нескінченного лісу, який підіймається до урвищ. Ось віз їде по рівному, немає ні вибоїв, ні рівчаків, не чути нічого, крім гучного рипіння, яке лунає ззаду, спереду, з боків. Ліда сидить у своєму возі, вона виглядає з нього, вона невідривно дивиться на далеку смугу лісу. Вона знає, вона певна: там недалеко від неї посуваються Артем, і Дмитро Борисович, і Варкан, і їхні товариші… Ліда дивиться на ліс, зітхає, знов дивиться — з надією і палким бажанням помітити щось серед далеких дивних жовто-рожевих дерев. Але нерухомі дерева, нічого не можна помітити між них… ніколи жоден вершник не виїжджав з того лісу, мовби й не було там ніколи Артема з його товаришами… Тоді Ліда знов схиляється й швидко-швидко пише… це той самий лист, що зараз у руках Артема…
«Любий, любий Артеме!
Ти просиш мене не хвилюватися, бути спокійною… Ах, про все це я пам’ятаю! Але як тоскно ждати!.. Єдина моя розвага, — це писати тобі листи. Ти просив, щоб я докладно описала тобі все, що сталося з часу нашого виїзду. Гаразд, зараз я все опишу тобі.
З самого початку наш віз поїхав разом з почтом Гартака, недалеко від жалобної колісниці з тілом Сколота. Я бачила все. Це дуже велика споруда, ця колісниця з повстяним балдахіном, пофарбованим у червоний колір. Десятеро білих коней запряжено в цю колісницю. А вздовж їхніх спин і боків проведені теж червоні смуги. На таких самих білих конях їдуть і віщуни, що супроводять труп Сколота…»
Артем знов заплющив очі. Так, цей виїзд він бачив і сам, на власні очі. Це було дуже урочисте видовище.
Велетенська колісниця з тілом Сколота. Віщуни в білому з червоним одязі несли священні зображення золотих птахів і драконів. Найзнатніші старшини їхали перед ними й везли бойові значки померлого вождя, везли почесні ознаки його доблесті й відваги. І кожен скіф, який бачив ці ознаки, мусив згадувати хоробрість Сколота.
Віщуни тужливо співали жалобну пісню — чи, може, то була якась молитва. Гойдалися в повітрі священні зображення. Повільно йшли білі коні, важко котилася гігантська червона колісниця. За нею їхав великий віз. На ньому сиділа стара жінка Сколота. Вона сиділа нерухомо, закривши сухе обличчя руками; і два такі ж старі віщуни сиділи поруч неї на возі, охороняючи вдову вождя, яка мусила супроводити його в могилу…
А під повстяним балдахіном на великій червоній колісниці лежало мертве тіло Сколота в розкішному одязі, в бронзовому шоломі, з широкими золотими браслетами на складених на грудях руках. Біля старого вождя лежав важкий його меч. Закриті очі справляли враження, що Сколот спить; з обличчя його збігла напруженість, зник вираз страждання, які були на ньому, коли вождь умирав, отруєний Дорбатаєм. Тепер обличчя було спокійне. І коли б не блискучий шар воску, що вкривав обличчя й руки, можна було б подумати, що Сколот не вмер, що він відпочиває або міцно спить…
І ніхто з простодушних мисливців і скотарів, які з побожністю дивились на цю колісницю, не догадувався, що Сколот просто вбитий Дорбатаєм і його прихильниками.
…Процесія посувалася далі й далі, не порушуючи ладу. Дорбатай у довгому червоному плащі й високому головному уборі, що нагадував і шолом і башлик, їхав поважно та урочисто, як цілковитий переможець. Незчисленні золоті оздоби та бляшки, нашиті на його плащі, побрязкували в такт рухам коня. Очі Дорбатая дивилися кудись поверх жалобної червоної колісниці. Здавалося, старий шахрай не бачив і не чув нічого, заглиблений у молитви за померлого вождя. І простодушні скіфи з повагою дивилися на цього лицеміра…