Гартак теж намагався зберігати урочистий і поважний вигляд. Він гордо випростувався на коні, неуважно брався рукою під бік, задирливо оглядався. Але через хвилину голова його стомлювалася під вагою великого золотого шолома, вона схилялася, руки нервово та боязко тримали поводи. Видно було, що Гартак дуже непевно почуває себе на коні і боїться впасти з нього…
— Поганий виродок! — не стрималася й тихо мовила Ліда.
Гартак наче почув її голос! Він швидко озирнувся і спинив на дівчині погляд. На обличчі його з’явилася посмішка. Ліді здалося, що він навіть насмілився підморгнути їй! Але цього вона вже не витримала і хутко відкинулася в глиб воза.
Знов вона виглянула лише тоді, коли проїхала жалобна колісниця, проїхала вдова Сколота, Дорбатай, Гартак, старшини, воїни — і тоді вирушив особистий почет Гартака, нового вождя, його майно, його раби, служники, дружини. Іван Семенович указав дівчині:
— Бачите, Лідо, той великий віз? Звідти виглядають жінки, вони зазирають в наш бік. Це, я певний, дружини Гартака. Їм цікаво поглянути на нову наречену їхнього чоловіка…
— Як ви можете, Іване Семеновичу!.. — образилася Ліда.
Але геолог продовжував:
— Повірте, Лідо, що мені теж не дуже приємно згадувати про це. Але… краще весь час пам’ятати про небезпеку, ніж хоча б на хвилину забути про неї та припустити, щоб вас захопили зненацька. Я навмисне нагадав вам… бо хочу, щоб ви добре володіли собою та стримувалися від необережних вчинків. Розумієте?
Що ж могла відповісти Ліда?..
…І ось уже третій день тривала подорож. Третій день вози посувалися до тих невідомих священних Гер. Єдиною втіхою дівчині були записки Артема, які свідчили про те, що товариші весь час турбуються про долю двох полонених, думають про них. Ліда виконала прохання Артема й вивчила напам’ять останню його записку, написану за порадою Роніса, хоч і не зрозуміла її змісту. Ця частина записки була написана грецькою мовою, тільки що українськими літерами. І незабаром ця записка відіграла свою роль.
Це було після полудня. Вони спинились на обід; незабаром полоненим мусили знов принести незмінну конину, про яку Ліді було гидко згадувати. І їла вона її тільки тому, що на цьому настоював Іван Семенович. Ще вчора, наприклад, між ними відбулася така невеличка розмова. Іван Семенович наполягав, щоб Ліда не відмовлялася й їла. Дівчина відповіла йому:
— Мені гидко, Іване Семеновичу! Я просто не можу дивитися на м’ясо!
— І не треба дивитися. Заплющте очі — і їжте!
— І від нього тхне кінським потом…
— Затуліть носа — і їжте!
— Та й смак у нього такий, що…
— Сховайте язик — і їжте. Ні, я не жартую, Лідо. Треба їсти. Ми не можемо дозволити собі слабшати. Перед нами ще чимало труднощів, і ми мусимо бути підготованими до них. Зрозумійте це, дівчино! Що сказав би Артем, коли б побачив, що ви нічого не їсте?..
Ліда зашарілася і не знала, що відповісти…
І сьогодні після полудня коло воза полонених знову залунали чоловічі голоси, — мабуть, принесли їжу. Так подумали Ліда й Іван Семенович. Може, навіть хтось з рабів приніс і чергову записку від Артема. Ліда визирнула з-за повсті і зомліла.
Біля воза стояв Гартак. Кілька служників супроводили його, навколо верхи спинилися старшини. Два служники приставили до воза драбинку, вкрили її червоним килимом, щоб приготувати шлях вождеві.
— Іване Семеновичу, це він, Гартак! — прошепотіла Ліда. — Що йому потрібно?
— Одне можу сказати, Лідо: спокійно! Тільки одне, — крізь зуби мовив Іван Семенович.
Він одхилився в глиб воза і звідти дивився, як відкинулась повстяна завіса, як з’явилася кривобока постать Гартака, як він увійшов, впевнено посміхнувся Ліді і, мабуть, в ознаку найвищої прихильності, незграбно уклонився, чого з ним досі не траплялося.
Дівчина притулилася до стінки воза і звідти дивилася на Гартака, ждучи, що буде далі.
Гартак заговорив по-скіфському. Його скрипучий, неприємний голос звучав тут особливо дратуюче. Що саме він говорив, лишалося, звісно, незрозумілим. Але, мабуть, він вважав свої слова за щось приємне, бо кілька разів посміхнувся, показуючи нерівні пацючі зуби.
Але ось він закінчив і показав рукою на вихід, наче запрошував Ліду. Дівчина мовчала й не рухалась. Тоді Гартак підійшов до неї і, вхопивши її за плече, підштовхнув до виходу. Забувши про всі умови, Ліда не стрималася й різко відштовхнула його. І враз почула тихий голос Івана Семеновича:
— Він хоче, Лідо, щоб ви йшли за ним. Мабуть, наблизився той час, про який писав Артем. Очевидно, Гартак одержав дозвіл Дорбатая. Ну, що ж, треба виконати наш план. Починайте, Лідо!
Тепер Ліда зрозуміла все. Гартак, розгубившися від її опору — адже він вважав, що дівчина давно на все погодилась! — дивився то на неї, то на Івана Семеновича. Час був слушний — і Ліда чудово виконала свою роль.
Поважно вона виступила вперед, підвела руку вгору й почала говорити. Ах, як важко вимовити слова, змісту яких зовсім не знаєш. Проте Ліда намагалася говорити якнайповажніше: так попереджав її Артем у своїй записці.
Дівчина не знала, що не лише вона, а й Артем не розумів тих слів, бо записав їх з голосу Роніса. Він знав лише загальний зміст. Дмитро Борисович переклав його приблизно так:
— «Слухай мене, Гартак! Я — дівчина іншого племені. У нас інші закони та звичаї. За нашими законами вождь не може взяти собі нову дружину, аж доки не доведе свою відважність у бою. А бій він не має права починати, доки поховають старого вождя. Я погоджуся бути твоєю дружиною, але тільки тоді, коли ти виконаєш звичаї мого племені. Гартак! Відійди і залиш мене, доки виконаєш те, що я сказала».
Оце саме, не розуміючи слів, говорила Ліда Гартакові. Таке було здійснення нового плану, запропонованого Ронісом. Він побоювався, що Гартак, ще до закінчення жалобної подорожі, одержить дозвіл Дорбатая одружитися з дівчиною, яка так сподобалась йому!..
Дівчина говорила ці незрозумілі слова так поважно, що й сама була трохи здивована: ніколи вона не думала, що з неї може бути акторка! І, вже закінчуючи, вона помітила, що її промова дуже вплинула на Гартака. Він розгублено озирнувся. Мабуть, він ніяк не сподівався на щось подібне. В наметі було чути, як приглушено, але збуджено гомоніли його супутники зовні, які теж чули голос Ліди. Адже вона говорила досить гучно. Добре, це теж було непогано!
Гартак не сказав більше жодного слова! Він вийшов з воза, віддав якийсь наказ, сів з допомогою служника на свого коня і зник за іншими возами. Ліда подивилась на Івана Семеновича, він на неї. Обоє вони боялись вірити, що все обійшлося так легко. Але це був факт!
Цього разу Ліда забула навіть свою огиду до кінського м’яса і не відмовлялася їсти його. А по обіді відбулися нові події.
Щодня Дорбатай справляв великі урочисті тривалі відправи з людськими жертвами. І щодня він збільшував кількість тих жертв, щоб збільшити й страх скіфів перед богами та перед ним, головним їх служником. Невідомо було, чи помітив він, як впливало це на Ліду. Можна було думати, що помітив, бо вже два дні, як полонених не примушували виходити з їхнього воза й стояти під час відправи в почті Гартака. Ліда й Іван Семенович залишалися в своєму возі. Але тепер під час кожної відправи вози розташовувались навколо місця, де відбувалося жертвування.
І як би не закривав Іван Семенович повстяні краї, як би не ховала свою голову Ліда, намагаючися не чути нічого, страшні звуки лунали всюди.
Події цього дня, напружена розмова з Гартаком остаточно знервували дівчину. Спочатку вона лише тремтіла від страху, потім уже не могла стримати сліз. Вони лилися з очей, змочуючи руки; Ліда кусала пальці, щоб стриматись, і не могла.
Знервований був і Іван Семенович. Перший час він сподівався, що Ліді пощастить перебороти себе, як це бувало раніш. Він мовчки сидів у своєму кутку, не дивлячись на дівчину. Але плач Ліди перетворювався на нервовий припадок. І тепер Іван Семенович не знав, що йому робити.