6. НЕБЕСНИЙ МАРШРУТ
До вечора (власне, умовного вечора) Василь Рижко остаточно завоював симпатії мандрівників всесвіту. Щодо Гуро, то для нього авторитет Рижка став безсумнівним зразу ж після стріляння. Микола Петрович теж здався після ще однієї невеличкої розмови про ракети й міжпланетні подорожі. Навіть Сокіл, що ставився до Рижка з помітним упередженням, поглядав тепер на юнака з цікавістю.
Вечеряли вже всі разом. Рижко чесно виконував узяті на себе зобов’язання, намагаючись їсти якнайменше. Проте Риндін поставив перед ним велику бляшанку з консервами:
— Ану, їжте! У нас тут, знаєте, треба добре їсти, бо до Венери ми мусимо прибути міцними й здоровими. Отже, досить з мене ваших розмов про «голодне тренування».
— Це розпорядження чи побажання, Миколо Петровичу? — серйозно спитав Рижко.
— Розпорядження. А що?
— Ну, коли розпорядження, то я, звісно, не маю права сперечатися. А коли б не розпорядження, то…
Проте Василь не закінчив, уткнувши носа в бляшанку.
Умовна ніч минула швидко. Втомлені незвичними відчуваннями, мандрівники спали міцно: Риндін, Сокіл і Гуро у своїх гамаках, Рижко на найм’якшому з пуховиків — повітрі, прив’язавшись до стіни. Він устиг ще спитати:
— Зрештою, навіщо ті гамаки?.. Адже саме так добре спати, як я — просто на повітрі…
На це Гуро відповів йому:
— Тільки внаслідок звички спати на ліжку людині приємніше проводити ніч хоча б у гамаку. Однаково ж вони є — чого ж їм висіти даремно?..
Василь мовчав, бо вже спав.
Академік Риндін прокинувся першим. Він розклав у навігаторській рубці рисунки й схеми, карти, розставив прилади, щоб перевірити шлях ракети. Супутники його ще спали, Микола Петрович не хотів будити їх. Він включив екран перископа, що дозволяв з допомогою складної системи дзеркал оглядати небосхил, і насамперед скерував перископ назад, туди, де залишилася планета Земля. На чотирикутному екрані перед ним світлими рисами позначилася своєрідна картина.
Темно-фіолетове, майже чорне бездонне небо. І на ньому — великий жовтувато-рожевий диск, укритий білими, неправильної, химерної форми плямами. Ці плями повільно, ледве помітно пересувалися по диску, то ховаючи під собою більшу частину його, то, навпаки, звільняючи окремі частини. І тоді за ними видно було знайомі обриси материків і океанів… Так, це була люба, рідна Земля, від якої ракета невпинно віддалялася, линучи складною кривою лінією до Венери…
Дивне, жодною людиною не бачене видовище!.. Ось покручені береги Європи… Піренейський півострів… Британські острови… вони лише майнули і зразу ж знову сховалися за хмарами, за тими білими плямами, що пливли, вкриваючи земну кулю. Ось Апеннінський півострів… Але — як же хочеться побачити рідну Радянську Країну!.. Де вона, Батьківщина, до якої весь час линуть думки й почуття її синів з далекого космосу?.. І раптом білі хмари немов розсунулися, відкриваючи виразні риси Кримського півострова, гострокутним ромбом врізаного на темному фоні Чорного моря. Батьківщина! Радянський Союз!..
Білі хмари то відкривали, то закривали риси рідної країни. Немов на великому глобусі, чітко було видно сріблясті ниточки річок, звивисті лінії морських заток на півночі й півдні… Рідна Батьківщино, чи ж скоро доведеться знову зустрітися з тобою тим, кого надіслала ти в небезпечну космічну подорож?..
Образ на екрані трохи здригався, коливався. Риндін повернув рукоятки, що встановлювали оптичний фокус. Образ пояснішав, застиг. Раптом веселий голос з-за спини Риндіна промовив:
— І як же красиво, Миколо Петровичу!.. Просто дивно… Правда, це Земля?
— Правда, правда, Василю! — відповів Риндін, не повертаючись. — Наша мила Земля, оповита хмарами, — відходить від нас, чи ми від неї — це однаково… Пізнаєте її?..
— Аякже! Це ж такий чудовий глобус, якого мені ніколи не доводилося бачити!
Риндін зосереджено викреслював на карті неба шлях ракети. Ось так, звідси він починається, цей шлях, від цієї точки земної орбіти… Ось він загинається ближче до Сонця…
Рижко глянув на рисунок. В голосі його забриніла благальна нотка:
— Миколо Петровичу!..
— Що таке?
— Миколо Петровичу… ох, і попросити ж вас про щось хочеться!..
— Та кажіть уже.
— А що коли б ви зараз думали вголос… щоб і я чув… дуже мені цікаво.
Риндін посміхнувся: цьому хлопцеві просто не можна було відмовити.
— Ну, гаразд, слухайте. Ось звідси починається шлях нашої ракети. Бачите? Що ви можете взагалі сказати про цей рисунок?..
Рижко уважно подивився. Два великі кола, суцільні й пунктирні лінії… Ага!
— Посередині, — не кваплячись відповів він, — позначене літерою «С», мабуть, — Сонце. Перше від нього, так би мовити, внутрішнє коло — орбіта Венери. Зовнішнє, більше коло — орбіта Землі. Кулька внизу, на більшому колі з знаком «З 1» — мабуть, Земля. Так?.. А тоді кулька на меншому колі, позначена «В 0» — Венера, Але чому на кожній орбіті по дві й по три кульки?..
Він замислився. Микола Петрович пояснив:
— Нижня кулька, позначена «З 1», — це Земля в той момент, коли з неї вилетіла наша ракета; «В 1» — Венера в той самий момент. Бачите шлях ракети? Він іде пунктирною лінією. Він збігається з орбітою Венери у точці «В 2». Отут, угорі. Зрозуміло? Ну, а тепер я думатиму вголос, слухайте. Якщо зрозумієте — буду радий.
Василь завагався: а що, коли він не зрозуміє? Ганьба! Та Риндін раптом сказав:
— Ні, треба-таки докладно пояснити вам.
Він узяв олівець:
— Слухайте! Ви, напевно, вже догадуєтесь, чому ми обрали такий довгий, на перший погляд, шлях від Землі до Венери, чому ми летимо не прямою лінією, що сполучила б «З 1» і, скажімо, «В 0», а довгим напівеліпсом, що позначений тут пунктиром і сполучає точки «З 1» та «В 2». Зрозуміло чому. Обравши такий «короткий шлях», ми мусили б весь час витрачати паливо, робити вибухи, весь час скеровуючи наш корабель. А тут ми користуємося притягальною силою Сонця, яка мчить нас цим півеліпсом, як комету, щосекунди наближаючи до мети. Підкоряючись притяганню Сонця, ми линемо тепер у космосі, не роблячи жодного вибуху. Досить було вилетіти з Землі у напрямі її руху, щоб набрати величезної швидкості, яка складається з звичайної швидкості Землі під час її руху по орбіті і тієї швидкості, з якою вилетіла з земної орбіти ракета.
— Так, — озвався Рижко. — Це так само, коли б я, скажімо, кинув пляшку з вікна вагона поїзда. Якби я кинув її уперед, вона полетіла б із швидкістю, складеною із швидкості поїзда та тієї швидкості, якої додатково надала пляшці моя рука…
І знов Микола Петрович переконався в кмітливості цього хлопця: приклад Рижка дуже просто пояснював справу.
— Ну, добре, — вів далі Риндін. — Отже, з того моменту як ми вилетіли з земної орбіти, ми самі перетворилися на маленьку комету, що мчить півеліпсом «З 1» — «В 2», весь час наближаючись до орбіти Венери. Нас везе своїм притяганням Сонце, його могутнє притягання, складене з нашою швидкістю, дає в сумі цей півеліпс.
— Так… — промовив Рижко.
— Тепер трохи розрахунків. З нашою швидкістю ми пролетимо півеліпс протягом ста сорока шести днів, опинившись після цього в орбіті Венери. Але де ж буде тоді планета Венера? Чи влучимо ми в неї, як куля в мішень?.. Залежатиме це виключно від того, в якому місці своєї орбіти була Венера в момент нашого вильоту з Землі. Припустімо, що вона була в точці «В 0». Що тоді? Земля рухається по своїй орбіті навколо Сонця повільніше, ніж Венера. Вона обертається навколо Сонця за триста шістдесят п’ять днів, за рік, а Венера за…
— Двісті двадцять чотири дні, — закінчив Рижко.
— Так. За 146 днів Земля пролетить скільки? Щодня вона пролітає 600°/365=0,987°. Отже, за 146 днів Земля пролетить 0,987°, взяті 146 раз, цебто — 144°. А Венера? Щодня вона пролітає 360°/224=1,607°. Отже, за 146 днів Венера пролетить 1,607°Х146=234,5°. Інакше кажучи, якщо в момент нашого вильоту з Землі Венера буде в точці «В 0», то ми вже не знайдемо її в точці «В 2», долетівши до тієї точки. Венера випередить за цей час Землю, вона опиниться в точці «В x»… перегнавши Землю на…