Археолог протирав окуляри. Але обличчя його було ясне й сповнене рішучості.
— Інакше не може бути, Дмитре Борисовичу! — відповів Артем.
Роніс підвівся:
— Ну, я вирушаю до табору, — мовив він.
І голос його знов був цілком спокійний, тверезий, навіть трохи насмішкуватий. Наче це зовсім і не він тільки що хвилювався, не знаходячи потрібних слів для своєї пристрасної мови; ніби це зовсім не він тільки що задихався від збудження, закликаючи свого друга до помсти, якщо йому не пощастить здійснити її самому.
— Довідаюся востаннє, як почувають себе шановні Дорбатай та Гартак, — казав Роніс з неприхованою посмішкою. — Мабуть, не побачуся з вами, друзі, аж до самого бою. Здається, ми все вияснили, Варкан? Ти пам’ятаєш всі умовні сигнали?
— Так, — ствердив Варкан.
— Тоді бувайте.
Він зник.
Кілька хвилин панувало мовчання. Вогнище потроху згасало, звідусіль насувалися глибокі нічні тіні, ледве чутний вітрець час від часу пробігав по густій високій траві. Артем підвів голову.
Холодні вогкі хмари низько пливли над землею. Ось одна з них мов опустилася ще нижче. Вона повільно йшла на захід. Артем мовчки стежив за хмарою кілька секунд. Він думав: може, й Ліда так само цієї хвилини дивиться на небо, бачить оцю хмару, стежить за її рухом?.. Ліда, Ліда, як хотілося б Артемові почути зараз її голос, побачити її очі, відчути дотик її руки — так, як клала вона руку на плече Артема, коли просила його зробити щось для неї!..
19. ЧАС ВЖИТИ ЗБРОЮ!
Звідси, з верхівок невисоких скель біля підніжжя урвища, все було видно чудово. І загальна відстань до місця, де розгорталися події, була не більша від кілометра, в цьому Артем був певний. Разом з тим, вони самі залишалися непомітними для тих, хто був унизу. Хоча, коли б навіть скелі й не прикривали їх так добре, все одно скіфи внизу були так заклопотані своїми справами, що навряд чи роздивлялися б по боках.
Прозоре повітря не тільки відкривало для очей спостерігачів кожну деталь видовища, а доносило до них і звуки. Артем чув, як лунала журлива пісня, що не замовкала вже кілька годин.
З самого ранку юнак разом з Дмитром Борисовичем і Варканом лежали тут на скелях, дивилися, чекали. Позаду розташувався напоготові весь загін, в якому нараховувалось тепер понад півтораста воїнів. Було вирішено, що Роніс подасть умовний сигнал: час його залежав від того, коли ватажкові рабів пощастить зібрати свої сили так, щоб ударити на воїнів Дорбатая і старшин з тилу.
Дмитро Борисович знов забув про свою сокиру, забув що має брати безпосередню участь у наступних подіях. Вся його увага була там, унизу, де відбувалися сцени, при спогляданні яких серце старого археолога мало не розривалося з досади: ну, як так вийшло, що він загубив там, у печері, фотоапарат!.. Це ж просто злочин — не зафіксувати всього цього на знімках, залишити тільки туманні спогади в пам’яті.
Поховання скіфського вождя, справжнє поховання за всіма звичаями! Це видовище було надзвичайно цікавим для нього, для археолога, що ніколи в своєму житті не міг і мріяти про такий випадок.
Артем, як відомо, не був археологом. Але і його захопило це грандіозне видовище.
Похорон відбувався на великому майдані, який однією своєю стороною наближався до скель урвища, а з другого боку замикався великою й широкою річкою. Це, на думку скіфів, і був легендарний Борісфенес. Та Дмитро Борисович пояснив Артемові:
— Справжній Борісфенес — це наш Дніпро. А те, що ми бачимо тут, — просто велика підземна річка, яка мусить вливатися в якесь теж підземне озеро, можливо, дуже велике. Проте звісно, що це не Понт Евксінський, не Чорне море, рівень якого, як ви й самі розумієте, лежить значно вище цієї річки…
Це було цілком зрозуміло. Археолог пояснював далі:
— Стародавнє плем’я скіфів-кочівників, яке випадково потрапило сюди, під землю, і примусово лишилося тут жити (нам доводиться тільки приєднатися до думки Івана Семеновича!), відрізане завалом від земної поверхні, зберегло, мабуть, свої скромні географічні знання та уявлення. Стародавні скіфи знали про Борісфенес. Їхні нащадки пам’ятають давню легенду про казкову річку. І вони готові вважати за Борісфенес підземну річку, на яку вони колись тут натрапили. От і все. А перебравши собі також звичаї урочистого поховання, наше плем’я кочівників почало здійснювати цей звичай тут, на березі підземної річки.
— Все це дуже добре. Я цілком певний, що так воно і є, — відказав Артем. — Але мене непокоїть зовсім інше…
Проте, поглянувши на Дмитра Борисовича, він вирішив не продовжувати своєї думки. Археолог не чув його, не слухав, захоплений спостереженнями.
Правда, зовсім інше турбувало Артема. Ну, добре, припустімо, що внаслідок цього повстання, якого він там нетерпляче ждав, Ліда й Іван Семенович будуть звільнені. Гаразд. А далі? Варкан дуже хороша людина. І Роніс теж. Науковцям, звісно, нічого не загрожуватиме. Проте… чи не час буде подумати про повернення на землю?.. Чи не досить цих напівказкових пригод, цього жовто-рожевого оточення?..
Як знайти зворотний шлях? Це кляте урвище всюди було однакове. Усюди підносилось воно вгору, усюди стирчали його кам’яні скелі, ховаючись верхівками аж у сірих хмарах. З якого боку доведеться штурмувати його? Де знайти найтонше місце стіни, яка відокремлювала вчених, вимушених мандрівників цього світу, від сталактитової печери?..
З люттю Артем ударив ногою по скелі. Кляте каміння! Проте цей рух примусив юнака повернутися до більш невідкладних справ. Насамперед — визволення товаришів, а всякі інші думки потім.
Юнак знов придивився до великого майдану, де мало відбутися поховання. Все населення становимща зібралося навколо величезної могили. Її оточили віщуни на чолі з самим Дорбатаєм. Тільки Гартак і з ним найзнатніші старшини були коло самої ями. Тут-таки на вільному місці стояла велика червона колісниця з тілом Сколота, віз його вдови та інші вози з майном померлого вождя, яке мали поховати разом з ним. Чудовий вороний жеребець Сколота в багатій золотій збруї стояв теж біля могили. Він нервово перебирав ногами, тупцював, неспокійно підводив голову, витягуючи довгу шию.
— І його теж? — не повертаючи голови, запитав Артем.
Варкан мовчки кивнув, йому було шкода цього красеня, найкращого коня з скіфських табунів, якого чекала смерть. Проте Варкан знав, що це неминуче: за повір’ям скіфів, старий Сколот і на тому світі мав їздити на своєму улюбленому коні…
Велике коло простих скіфів і представників підвладних невеличких племен стояло круг могили. Воїни, мисливці, скотарі, жінки, діти — всі змішалися в одну юрбу. Майже нікого не лишилося біля возів та нашвидку поставлених наметів становимща. Тільки раби були ще там. Але й вони потроху сходились позаду юрби скіфів. Раби збиралися купками, одна недалеко одної. Здавалося, вони були чимсь збуджені. Але хіба не зрозуміло це було в таку годину, коли відбувалося поховання вождя? Та й хто звернув би на це увагу?..
Артем все-таки помітив, що купки рабів збиралися чомусь з одного боку юрби, далі від скель. Виходило так, ніби випадково вони опинилися на стороні, протилежній тій, звідки мав ударити загін Варкана. Юнак посміхнувся: Роніс чудово орієнтувався! Крім того, саме звідти було ближче до центра могили, де скупчились віщуни та старшини…
Варкан теж з задоволенням дивився на скупчення рабів, його зірке око помічало навіть, що плащі рабів не звисали так вільно, як завжди. Немовби кожен з рабів мав при собі якийсь вантаж… Це свідчило про те, що Роніс встиг роздати зброю. Поки що вона була захована…
Молодий скіф повернувся до Артема. Мовчки він узяв камінець і накреслив на скелі між собою й юнаком коло. З одного боку він намалював стрілу, що впиналася вістрям у коло. Потім швидким помахом він нарисував ще одну, з другого боку. І раптом наче схопив обома руками те коло і стиснув його. Очі його гостро дивились на Артема.
— Правильно. Так і буде! — ствердив юнак.
Журлива пісня гучнішала. Тепер її, здавалося, співали всі. Дорбатай підвів руки вгору, як і завжди робив під час відправ. Але цього разу то був сигнал. Відразу віщуни підійшли до колісниці Сколота, підняли набальзамоване тіло небіжчика й понесли його до могили.