Головний фронт бою розтягся від могили вбік. Віщуни й воїни старшин повільно відступали перед натиском загону Варкана. Вони відкривали могилу. Артем спинився. Чомусь йому здавалося, що віщуни відступають надто швидко. Чому це? Адже з другого боку на них, це він знав, напосідають раби? Чи, може, наступ рабів ще не дійшов сюди, може, щось затримало там сили Роніса?.. Нічого невідомо, все змішалося в метушні, в брязкоті зброї та вигуках! Де товариші? Невже віщуни встигли забрати їх з собою?
Виступ могили… ось вхід до могили… перші вози… он велика червона колісниця, на якій був труп Сколота… товариші мусять бути десь поблизу!.. Швидше туди, треба скористатися з відступу віщунів!
Щось свиснуло біля самого вуха Артема. Ще… ще…
— Ах! — скрикнув Дмитро Борисович.
Стріла вдарила його в шолом.
— До могили! — крикнув Артем.
За виступом могили ховалося кілька віщунів з луками. Позад них Артем помітив червоний плащ Дорбатая. Чи не там Ліда й Іван Семенович?.. Віщуни повільно відступали до середини могили. Як перетяти їм шлях? Чи там товариші?
Раптом Артем почув дзвінкий голос Ліди:
— Діано! Діано! Сюди!
Собака затремтіла. Вона дивилась на Артема, наче запитуючи дозволу.
— Так, так, біжи, Діано! Мерщій!
Собака покаже, де товариші! Діана приведе Артема до них! Голосно, що мав сили, він закричав:
— Поскіна! Поскіна!
Дмитро Борисович здивовано дивився на нього. Але Артем усе кричав:
— Поскіна! Поскіна!
Він попередив скіфів, що на них мчить страшна поскіна. Цими вигуками він захищав Діану від стріл: віщуни не могли стріляти в священного дракона, вони мусили тікати від нього!
Діана великими стрибками мчала до купи віщунів, що залягла за виступом могили. Товариші там! Туди, мерщій!
— Вперед! — вигукнув Артем.
Випереджаючи Дмитра Борисовича, він біг до могили. Тепер він не боявся стріл, не боявся нічого. Тільки мерщій! Скіфи мусили відступити від страшної поскіни, Артемові залишається не відставати від Діани. Поскіна захистить і його.
Артем біг і бачив, як Діана опинилась біля віщунів, як вона вп’ялася зубами в горло одному з них, звалила його, кинулась на другого. Віщуни побігли, вони не витримали. Поперед них біг Дорбатай у довгому червоному плащі. І ще одна постать, кумедна й огидна, шкутильгала вслід за Дорбатаєм: Гартак!
Але не на них дивився Артем. Він з радістю побачив, як з-за виступу могили назустріч йому біжить струнка дівчина, простягаючи до нього руки. За нею чоловік, Іван Семенович…
— Лідо! Лідо!
Ще мить — і вона опинилась біля нього. Руки її обвились навколо його шиї, гарячий поцілунок обпалив йому губи.
— Артеме! Любий!
— Лідо!
— І мерщій до скель! Мерщій! — пролунав голос Івана Семеновича. — Нам дорога кожна секунда. Подивіться назад!
Звідси, з підвищення, було видно, що повсталі раби не гаяли часу. Вони безупинно натискали з свого боку. Воїни старшин і віщуни відступали звідти до могили. Але, відступаючи, вони в той же час загрожували вченим.
Швидко глянувши, Артем оцінив становище. Вони з Дмитром Борисовичем надто захопилися і одірвались від загону Варкана. Тепер вони були майже відрізані. Віщуни й воїни старшин, відступаючи під натиском рабів, перетяли шлях до людей Варкана. Дорбатай і Гартак уже не тікали за могилу; навпаки, вони посувалися всередині своїх воїнів сюди, ближче до вчених. Ось Дорбатай вказав віщунам на чужинців. Враз кілька стріл свиснуло в повітрі і впало біля товаришів.
— Діано! — гукнув Іван Семенович. — Назад! Сюди!
Тепер лишалося тільки відступати назад, до скель: можливо, воїни Варкана в свою чергу нападуть на віщунів і примусять їх спинитися.
Учені швидко бігли назад, до скель. Віщуни й воїни старшин не відставали. Головні їх сили билися з повсталими рабами, якими керував Роніс; але й тут їх було досить, щоб знов захопити, якщо не вбити чужинців. Стан значно ускладнювався. Не можна було й думати про опір — ворогів було надто багато.
Несподівано нові звуки домішалися до вигуків віщунів. Артем озирнувся. З правого боку, з флангу віщунів показався Варкан з десятком товаришів. Хоробрий скіф згадав про своїх друзів, про свого побратима. Він зрозумів усю небезпеку, в якій опинились відрізані друзі. Варкан пробився крізь щільну стіну ворогів і тепер, разом з своїми товаришами, біг до вчених на допомогу.
— Варкан з нами! — гукнув Артем. — Тепер буде легше!..
Учені на хвилинку спинились. Ось він, Варкан! Важко дихаючи, він спинився на мить і зразу вказав рукою на скелі:
— Відступати! Треба вигадати час, поки ворогів розіб’ють в тилу! Там для них немає порятунку, вони мусять посуватися тільки сюди!..
Іван Семенович, Дмитро Борисович і Ліда знов побігли до скель. Артем з Варканом і його товаришами прикривали відступ. Артем охоче спинявся через кожні кілька кроків і випускав стрілу з лука, який він підібрав на землі. Так само відстрілювався й Варкан з його товаришами. Проте це допомагало мало: віщунів і воїнів старшин було набагато більше.
«Так тобі! — думав Артем. — Треба ж, щоб отаке трапилось: опинитись на шляху, яким відступають ці чортові віщуни й старшини… адже в них, дійсно, іншого шляху немає… і тому вони переслідують нас… ну, добре, ось уже гайок. Зараз, зараз, ще випущу кілька стріл…»
Артем бачив знов червоний плащ Дорбатая, бачив жалюгідну постать Гартака серед віщунів і дорого дав би за те, щоб влучити в них.
— Зажди, зажди, може, ось зараз! — шепотів він, націляючись з-за дерева.
Але до ворогів було не близько. І значно більше було шансів, що якийсь з віщунів поранить Артема, раніше ніж Артем дострелить до ворогів з лука.
— Не затримуйтесь, Артеме! — гукнув Іван Семенович.
Варкан незадоволено говорив щось своїм товаришам-воїнам. Він указав на могилу, звідки сунули ще й ще віщуни. Вони відступали. Було цілком зрозуміло, що Роніс перемагав. Але в цих умовах ученим це тільки шкодило, бо віщуни відступали сюди, до скель, до урвища. Куди відступати ученим?..
Іван Семенович на ходу сказав Артемові:
— Воїни Варкана… ті, що лишились там… надто захопилися бійкою і дозволили відрізати себе, замість напасти самим на віщунів звідти… от і ускладнилося становище!
Мабуть, саме тому був незадоволений і Варкан. Артем озирнувся на нього і відповів геологові:
— Все одно, перемога буде за Варканом і Ронісом! І ми ще відсвяткуємо ту перемогу….
— Не поспішайте з висновками, Артеме! Ще невідомо, чи братимемо ми участь у тому святкуванні…
— Чому?
— Чи не пощастить віщунам знов захопити нас… і тоді вони вже не подарують нам життя… Адже нам нема куди тікати від них…
— За скелями є коні.
— Туди треба ще добратися. Швидше! Вороги не відстають!
Новий дощ стріл, випущених віщунами, просвистів у повітрі. Впав один з воїнів Варкана. Артем почув стриманий стогін. Це стогнав Варкан. Не спиняючись, він витяг стрілу з свого лівого плеча. Кров стікала по його руці.
— Варкан поранений!
Але скелі були вже перед ними.
— Вгору!
Це відібрало всього півхвилини. Проте за цей час і вороги опинилися зовсім близько. На щастя, тепер скелі закривали вчених від стріл. Іван Семенович спинився:
— Де коні?
— Ліворуч, під боковим спуском, прив’язані до дерева, — відповів Артем.
— Заждіть хвилинку. Треба пересвідчитись, чи немає там когось.
Обличчя Варкана було бліде, йому пощастило витягти стрілу, але кров бігла цівкою. Він туго перев’язав руку ременем, але й це не допомогло. Прикусивши від болю губу, він оперся на скелі.
Артем уважно шукав щось у своїй сумці. Він не бачив, як над скелею тихо підвелась голова у шоломі. Вусатий скіфський старшина, тримаючись іще руками за край скелі, озирнувся. Ближче до нього був Артем, який не помічав його. Так само тихо старшина підвів довгий спис, націлився. Це тривало якусь невловиму мить.
— Артеме! — скрикнув Дмитро Борисович, що помітив небезпеку.