Цього не сподівався ніхто. Кинута товаришами зброя оберталась проти них же самих. Закам’янілі, вони дивилися, як той самий віщун знов нахилився. Він уже простягнув руку за другою шашкою. Але цього разу він не встиг. В хмарі диму й кам’яних скалок віщуни, як неживі речі, злетіли з скель униз… А перша шашка?..
Товариші бачили, як вона пролетіла над ними, повільно падаючи на скелі урвища. На мить шашка зникла за скелями. Тільки димок указував місце, де вона лежала. І враз гримнув вибух. Скелі розсілися. Вони хитнулись, наче застигли на секунду в повітрі.
Широко розкритими очима дивились товариші на картину руйнації. Кожен боявся ворухнутися. Ось зараз, зараз скелі впадуть униз, вони роздушать, поховають усіх під своїми важкими уламками!..
Скелі почали падати. Вони схилялися, вони розходилися в сторони, обсипалися по краях майданчика, оточуючи вчених безладним колом уламків. І видно було, що вибух пошкодив скелі не тільки зовні. Якийсь процес відбувався ще всередині урвища.
Спочатку відкрилася темна розколина. Урвище ніби розпалося на дві половини, відкриваючи за собою глибоке провалля. Потім ця розколина поширилася, дві великі скелі, що утворювали провалля, зійшлись верхівками, і каміння перестало падати. Перед товаришами відкрився темний отвір, що нагадував початок печери.
Іван Семенович швидко озирнувся. Знизу лунали люті вигуки. Ясно було, що віщуни не спиняться, що вони підуть знов атакувати майданчик. А далека бійка між старшинами й повстанцями все ще тривала. Сподіватися на допомогу не доводилось. Що ж, вибирати не було з чого!
— Товариші! — гукнув геолог. — За мною!..
І він кинувся першим до темного отвору. Що б не чекало на них там, все одно, це буде краще, ніж потрапити в руки розлютованим віщунам.
Артем бачив, що скелі, які підтримували склепіння отвору, хитаються. За секунду вони могли не витримати, звалитися, і тоді товариші навіть не встигнуть пробігти під ними… Мерщій, мерщій!..
Попереду біг Іван Семенович, за ним Дмитро Борисович з Лідою. Артем з Діаною замикали відступ. Вони бігли щосили, спотикаючись об каміння, перестрибуючи через великі уламки.
Ще мить, і темний отвір мов проковтнув товаришів. І якраз вчасно, бо позаду, по краях майданчика вже показалися нові купки віщунів. З дикими вигуками, несамовито вимахуючи списами й мечами, віщуни видряпувались на майданчик і бігли за вченими.
Але ті були вже в темній печері. За ними тьмяно світився великий отвір, його стіни підносилися вгору майже вертикально, сходячись десь далеко вгорі. Але ж куди бігти далі? Чи не наздоженуть їх вороги?
Першим спинився Іван Семенович, ударившись з розгону об великий камінь. Ні, бігти далі було безглуздям! Віщуни наздоженуть їх і спіймають, як у пастці!
Засапавшись, ледве вимовляючи слова, Іван Семенович сказав:
— Артеме, давайте… давайте мені останню шашку!.. Товариші, пробирайтеся далі… залиште мене тут…
— Але як же… — почав був Артем.
Проте геолог гримнув на нього:
— Ви чули, що я сказав? Вперед! І без балачок!
Він вихопив шашку в Артема з руки й побіг назад, до отвору, з-за якого вже лунали вигуки віщунів. Шашка диміла в його руці. Він спинився на мить і озирнувся: так, товариші вже далеко. Тоді Іван Семенович розмахнувся й кинув шашку в отвір. Простежив, як вона летіла в повітрі — малесенька чорна крапка, повернувся й побіг в глиб печери, навздогін товаришам.
Вибух страшної сили штовхнув його. Геолог мало не впав. Він біг, стрибаючи через каміння, аж поки не звалився на якийсь камінь.
А позад нього немов грім перекочувався серед скель. Уже зникло світло, яке пробивалося до того крізь отвір. Чорний дим і порох закрили його. Скелі, що стримували тиск верхньої частини урвища, впали, зрушені вибухом. Вони впали, закривши собою отвір, а на них падали інші, створюючи безладну велетенську купу уламків, що накопичувались більше й більше. Тепер печера, в якій опинились товариші, була відрізана. Віщуни залишилися зовні. Небезпека нападу минула. Гуркіт від падіння скель потроху вщухав. Тільки далека луна ще котилася під склепінням печери.
Нарешті стало тихо. Жодного звуку не долинало ззовні, цілковита тиша запанувала всередині печери. Темрява огорнула Івана Семеновича.
Він звівся на ноги, витер піт з чола, зітхнув. Де товариші?..
Годі було придивлятися. У чорній густій темряві не видно було нічого, не можна було помітити навіть власної руки перед очима… Де товариші?..
І враз вдалині спалахнув яскравий язичок полум’я. Карбідка! Її світло освітило скелі, що підносились високо вгору… та це ж не скелі! Ні, ні, це зовсім не звичайні скелі!..
Блискучі і стрункі підносились навколо геолога вгору конусоподібні сталагміти. Зверху звисали велетенські сталактити. Що це? Сталактитова печера? Така сама, як та, в якій вони опинилися перед зустріччю з газом, на початку всього цього?..
Геолог здивовано озирався. Так, сталактитова печера. Та чи ж та — невідомо. Проте це гігантська печера, якій не видно кінця-краю, крім височенної стіни позад нього. Стіни, в якій щойно закрився отвір, зроблений вибухом. Тепер замість того отвору безладно накопичені великі кам’яні уламки.
— Іване Семеновичу!.. — долинув до нього далекий вигук. Це був голос Артема. — Іване Семеновичу!..
— Чую, чую, — відгукнувся геолог і вперше широко посміхнувся.
Він швидко пішов у напрямі яскравого світла карбідки. Він проходив повз сталагміти, він нашвидку обдивлявся їх: такі самі, точнісінько такі самі, як і в тій печері!..
Першою Іван Семенович побачив Діану, що мчала йому назустріч, як метеор. Вона радісно облизала все його обличчя, і геолог не встиг перешкодити їй. Потім він побачив Артема, який тримав на довгому скіфському списі прив’язану карбідку. Тепер він опустив її. Адже Іван Семенович уже був близько.
Ось Ліда в скіфському жіночому вбранні. Ось Дмитро Борисович у скіфському металевому шоломі, з сокирою в руках. Все гаразд! Всі живі, всі врятувалися! Тільки чого це вони всі такі сумні, стурбовані — всі, крім, звісно, Діани?
— Що з вами, товариші? — звернувся до них геолог. — Хіба ви не раді, що ми врятувалися? Адже минули всі небезпеки! І віщуни тепер нас не дістануть навіть стрілами…
Він помітив, що його жарт не справив ніякого враження на товаришів. Вони були засмучені.
— Та в чому річ? — запитав він знову. — Що сталося? Я питаю вас, — що з вами? Ми врятувалися, час би радіти, а ви… ех!.. Дмитре Борисовичу, ну?
Археолог знизав плечима:
— Звісно, від віщунів ми врятувалися, але… що робити далі?
— Як — що робити? — щиро здивувався Іван Семенович. — Шукати вихід.
Дмитро Борисович запитливо подивився на нього:
— Хм… а де його, на вашу думку, шукати той вихід? Ми ж не знаємо напряму… і взагалі, нічого не знаємо про цю печеру.
Іван Семенович голосно засміявся. Сміх його віддавався гучною луною між сталактитами.
— Дорогі мої товариші, я не пізнаю вас! — мовив він, нарешті. — Ми з вами врятувалися від головної небезпеки, від мечів і списів віщунів. Ми повертаємось додому. А ви, замість радіти, в розпач упали? Сором, сором який! Можна сказати, ми опинилися знов на нашій землі…
— Вірніше, досить глибоко під землею, — похмуро зауважив археолог.
— Та що з того, що під землею? Хіба ми з вами не звикли до підземних розвідок? Артеме, Лідо, де ваша бадьорість? Слово честі, я можу припустити лише, що ваші нерви остаточно розладнались після великого напруження там, на майданчику. Прокиньтеся, друзі, все гаразд!
Але товариші дивились на нього так само невеселими очима. І Іван Семенович додав:
— Добре, зараз я все поясню вам. Сідайте тут і дивіться.
Він вийняв з кишені аркушик паперу, розіклав його на колінах, показуючи товаришам. На аркушику був накреслений якийсь дивний рисунок, що нагадував план. Три голови з жадібною цікавістю схилились над рисунком.
— Слухайте і дивіться. Ах, Артеме, я не пізнаю вас! Така кмітлива голова — і от, на тобі! Не помітити такої простої речі. А скільки я вчив вас орієнтуватися на ходу?.. Ну, відповідайте мені, куди вирушило наше становище насамперед?