— Слухайте, слухайте, ракета Риндіна! Говорить Земля, говорить Земля! Алло, говорить Земля…
Може, я збожеволів? Може, це якийсь новий прояв впливу того страшного космічного проміння?.. Адже це не голос Гуро, це… це — Земля!..
— Василю, що з вами? Ви зблідли! На себе стали не схожі!
До. мене підійшов стурбований Микола Петрович. Не відповідаючи ані жодним словом, я ввімкнув другу пару навушників і подав йому. Микола Петрович здивовано глянув на мене, але надів навушники. Я з острахом дивився на нього: може, мені все це примарилося, може, це й справді жарти космічного проміння…
Але ось на обличчі Миколи Петровича з’явився вираз безмежного здивовання. Обома руками він щільніше притиснув навушники до вух. Він жадібно слухав. Значить, мені не мариться? Так, я й далі чув:
— Говорить Земля, говорить Земля! Ракета Риндіна, слухайте нас, слухайте. Дуже турбуємось за ваш стан. Найпотужніші телескопи загубили вас з поля зору. Побоюємося, що ракета змінила напрям. Перевірте напрям польоту, перевірте напрям. Надсилайте негайно ракету-листоношу. Алло, говорить Земля з допомогою потужних радарів… Алло, говорить Земля. Ракета Риндіна, слухайте нас…
Це повідомлення повторювалося знов і знов. Адже на Землі не знали, чи почули ми його. Вони повторювали весь час те ж саме. А ми слухали, як зачаровані, голос Землі, не маючи сили відірватись від навушників…
— Що ви слухаєте? Адже я вимкнув уже передавач, — здивовано мовив Гуро, з’явившись у каюті.
Микола Петрович рішучим рухом скинув із своєї голови навушники і простяг їх Борисові. Очі Гуро полізли на лоба. Він завмер, прислухаючись до голосу Землі. А Микола Петрович уже розпоряджався:
— Вадиме, готуйте листи! Через півгодини випустимо ракету.
Яка це радість — слухати далекий голос з рідної радянської Батьківщини! Голос у навушниках повторював те ж саме повідомлення. Проте в спокійному, чіткому голосі диктора іноді вчувалася стурбованість. Вони кажуть, що найпотужніші телескопи загубили нас з поля зору… це, мабуть, у зв’язку з тим, що метеорит збив нас тоді з шляху… Любий дикторе! Коли б ти знав, з якою насолодою ми слухаємо тебе тут, у міжпланетному просторі.
Микола Петрович і Гуро внесли до каюти невеличку ракету-листоношу. Це була блискуча металева сигарка з отвором на довгому вузькому хвості. Гуро відкрутив гвинти в її боці. Відчинилися невеличкі дверцята, за якими видно було скриньку. Микола Петрович тимчасом перевіряв механізм ракети, розправляючи малесенькі металеві крила на товстій частині сигари.
Вадим приніс заклеєну й перев’язану пачку паперу. Це були приготовлені заздалегідь листи і доповіді для Землі.. І тут я наважився.
— Миколо Петровичу, дозвольте мені… — звернувся я до Риндіна.
— Що таке?
— Дозвольте мені покласти туди невеличкого листа… до матері… щоб вона заспокоїлася…
Лагідна усмішка осяяла обличчя Миколи Петровича:
— Гаразд, пишіть, тільки швидше. А я поки що перевірю розрахунки напряму.
— Та мені всього кілька рядків.
Ось що я написав:
«Любі мої, мамо й сестро! Все гаразд, не турбуйтеся, ми тут з Миколою Петровичем не пропадемо. Передайте хлопцям, що привезу їм з Венери подарунки, яких вони ніколи не бачили. Подорож іде чудово. Наближаємось до Венери. Міцно цілую. Ваш Василь Рижко».
Листа мого було покладено разом з великим пакетом… Гуро знову загвинтив кришку. Ракета була готова до польоту.
— Борисе, одягайте скафандр! — пролунав голос Миколи Петровича, що й собі почав одягати скафандр.
Через кілька хвилин вони разом вийшли через люк, виносячи з собою ракету. А ще через кілька хвилин ми відчули ледве помітний поштовх: то від нас відірвався листоноша й полетів на Землю.
Протягом півгодини ми ще бачили в телескоп маленьку блискучу зірку, яка швидко віддалялася від нас. Листи летіли до Землі. Там, влетівши в найрозрідженіші шари стратосфери, ракета автоматично випустить з себе парашут і повільно опуститься на Землю. Наш листоноша не може не влучити, — все одно його притягне до себе Земля, навіть Коли б він, відхилившись убік, пролітав повз неї.
Але ось зникла наша зірочка. І лише приймач на столі нагадував нам про несподівану й дивну подію, що трапилася сьогодні. Та в навушниках все ще звучав голос диктора, який передавав те ж саме повідомлення. Ми по черзі слухали цей голос, що став уже знайомим. Милий, любий голос рідної Землі, голос нашої Батьківщини, Москви!..
Вже лягаючи спати, я запитав Гуро:
— Товаришу Гуро, скажіть, будь ласка, як ви пустили ракету-листоношу? І як ви самі не відірвалися від корабля? Адже можна було той… залишитись десь там у просторі!..
По його голосу я відчув, що Гуро посміхається.
— Ну, винесли ракету через зовнішній люк… Розумієш, це було досить легко, бо ракета нічого не важить. Поклали її там…
Сокіл насмішкувато зауважив:
— У світлі попередніх повідомлень не зовсім зрозуміло. Як можна було покласти її, коли вона нічого не важила.
— Хм… ну, не те, щоб просто поклали. Я притиснув її до стінки корабля, а Микола Петрович трохи поправив напрямок, включив ракетний двигун, і вона полетіла від нас… назад, у зворотному від нашого корабля напрямі. Оце й усе.
Він трохи помовчав. Потім додав:
— А чи знаєш, Василю, мені трохи моторошно стало, коли та ракета штовхнула мене хмарою газу, що вирвався з її дюзи… До речі, це й є відповідь на друге твоє запитання. Розумієш, я похитнувся, мене відштовхнуло від корабля. І я почув, що потроху віддаляюся від нього. Немовби хтось відтяг мене від нього. І не падаю я, а потроху відпливаю… і схопитися нема за що, і пливти — не впливеш! Бо це ж тобі не вода, а ефір… Це було страшно! Правда, ми вийшли з люка прив’язані, і мене тримав біля ракети міцний тонкий трос. Отже, віднести далеко від ракети мене не могло. Проте одна справа розуміння цього, а інша — почуття. Ні, мабуть, ніколи я не забуду цього!..
Дивно, але цього разу Сокіл не відповів жартом чи дотепом. Він одверто сказав:
— Мені теж здається, що це страшно. От, уявляю собі: я там, зовні. Щось штовхнуло мене… і обірвався чомусь цей трос…
— Такого не може бути. Адже це конструкція Миколи Петровича, перевірена ним, — зауважив я.
— Та ні, я певний, що трос не обірветься, але припустімо, що він обірвався. І ось людина в скафандрі все віддаляється від корабля, падає в чорну холодну безодню… без найменшої надії врятуватися…
Це було й справді страшно. Самотня людина в безмежному холодному й темному просторі… Фу, навіть виступив піт на лобі! Ні, краще подумати про щось інше. І я голосно запитав Гуро:
— Але все ж таки — чому ми раптом почали чути Землю? Чому цей наш лютий ворог, як ви кажете, те космічне проміння, тепер не заглушає земні радіохвилі?.. Чи, може, на Землі збільшили потужність радарів?..
Гуро знизав плечима:
— Важко відповісти, Василю… Може, Микола Петрович якось пояснить це. Миколо Петровичу, що ви думаєте з приводу цього? Чи ви вже спите?
Голос Миколи Петровича звучав задумливо, коли він відповідав:
— Ні, Борисе, не сплю… Не спиться мені щось після того радісного хвилювання, коли ми так несподівано почули голос Батьківщини, яка невтомно піклується про нас. Чи зрозуміли ви, друзі мої, що радянська людина навіть у безмежних просторах космосу не може відчути себе відірваною від своєї великої країни, від свого народу?.. Де б ми не опинилися, Батьківщина турбується про нас, думає про нашу долю, пам’ятає про нас… Як це прекрасно, друзі мої!..
Він змовк. Ніхто з нас не насмілювався порушити мовчання, завадити думкам старого академіка. Та й ми самі були не менше схвильовані, ніж він. Батьківщина знайшла нас у космосі, ми почули її голос!
Але ось Микола Петрович заговорив далі:
— А відносно вашого запитання, Василю, то відповідь на нього не така вже складна, як вам здається.
— Як так? — не витримав я.
— А ось як. Потік космічного проміння, до якого ми потрапили, вилетівши з Землі, поширюється, очевидно, не всюди. Довгий час ми були, так би мовити, в його гущавині. А тепер, як я гадаю, ми вилетіли з найбільш інтенсивної частини потоку. Тут, у цій частині міжпланетного простору, космічне проміння вже не таке міцне. Воно менш заважає земним радіохвилям. Хоч космічне проміння і продовжує тріскотіти і чи не на половину заглушає голос диктора, але все ж таки земні радіохвилі можуть доходити До нас. Ну, можливо, й на Землі збільшили потужність радарів, як ви самі щойно припустили… Власне, це все мої здогадки: хіба хтось з нас може сказати тут щось певне?.. Так чи інакше, а ми чуємо голос Батьківщини — і це найголовніше для нас, чи не так? А тепер — спати, друзі мої, спати! Досить розмов!