Старий академік лише тихо простогнав:
— Води…
І враз Василь знову став спритним, швидким і моторним юнаком, яким він був раніше. Почуття відповідальності, потреба допомогти Риндіну подолали млявість.
Він обережно підняв Риндіна й посадив його у крісло. Голова Миколи Петровича безсило відкинулася на м’яку спинку. На лобі Риндіна запеклася кров; глибокий поріз проходив через увесь лоб. Очі Миколи Петровича розплющилися. Погляд спинився на юнакові. Губи ворухнулися:
— Води… — почув Василь.
Як блискавка, метнувся хлопець до каюти і приніс Риндіну чашку з водою. Вчений хапливо випив її до дна. Тепер академік дихав рівніше. Він уважно дивився на Василя, намагаючись щось у нього спитати. Але говорити йому було ще важко. Проте Василь зрозумів запитання відразу, як тільки Микола Петрович почав:
— А як…
— Здається, все гаразд, Миколо Петровичу, — швидко відповів Василь, — зараз я вам усе скажу. Всі живі, здорові. Тільки сплять. Ось зараз!
Він знов повернувся до центральної каюти. Вже з дверей він побачив, що Гуро підвівся і стоїть, розправляючи руки.
— Товаришу Гуро, — звернувся до нього Рижко, — з Миколою Петровичем не гаразд. І я не знаю, що з Соколом…
Але тихий голос Сокола заспокоїв його:
— Зі мною нічого. Просто, кволість якась. А що з Миколою Петровичем?
— Годі лежати, Вадиме, — сказав Гуро. — Вилазьте з гамака. Василю, ходімо до Миколи Петровича.
Через кілька хвилин вони знали, що трапилось з Миколою Петровичем. Старий академік, керманич небесного корабля, весь час був на своєму посту. Останній удар ракети об ґрунт виштовхнув його з крісла й кинув на пульт, на рукоятки. Вдарившись об пульт, Микола Петрович поранив голову. Кров залила обличчя, але думати про це було ніколи. Наосліп Риндін вимкнув рубильник, щоб випадкове замикання струму не наробило лиха. Потім, відчувши, що ракета спинилася й лежить нерухомо, Риндін спробував підвестися. Але не зміг. Дивна кволість охопила його. Він знепритомнів. Скільки часу він пролежав так, він не пам’ятав.
— Мені здається, — сказав академік, — що годинник показував під час нашого падіння тридцять чотири хвилини на першу. А скільки зараз?
Погляди всіх спинилися на циферблаті головного годинника. І загальний вигук здивовання пролунав у каюті: годинник показував вісімнадцять хвилин на десяту!..
— Щось не так, — похмуро сказав Гуро. — Не уявляю собі, щоб ми всі пролежали непритомні близько дев’яти годин.
— Без сумніву, так, — ствердно відповів Сокіл. — Дивна лише, що знепритомніли всі разом. І майже водночас до всіх нас повернулася свідомість.
Риндін мовчав, щось обмірковуючи. Нарешті він сказав:
— Факт лишається фактом. Ми лежали непритомні приблизно дев’ять годин. Я думаю, що така довга й загальна непритомність є реакція людського організму на раптову появу ваги.
— Ваги?
— Так. Інших причин я поки що не бачу. Поява ваги — неабиякий фактор. Я ще й зараз відчуваю велику кволість. Мені важко поворухнути і ногою і рукою.
На доказ цього Риндін повільно підняв руку, розглядаючи її немов щось нове й незнайоме.
Василь несподівано вигукнув:
— Так чи не так, а ми — на Венері! Ура, ура, ура! Він відступив на крок і продовжував, з радістю помічаючи, як з’являються перші усмішки на стривожених обличчях його товаришів: — Дозвольте вітати вас, дорогі товариші, з прибуттям. Це — знаменна подія. Шкодую лише, що до нас іще не завітали…
Він змовк, розгублено потираючи лоб рукою.
— Що таке, Василю? Чому спинилася ваша промова? — запитав його Сокіл, посміхаючись. — Такий красномовний початок — і ось тобі!
Але Василь уже не посміхався. Він згадав своє дивне марення — потворну постать дракона. Страховище так чітко уявилось йому, що він навіть здригнувся.
— Що з тобою, хлопчику? Що трапилось? — збентежився вже й Гуро.
— Зараз поясню, — відповів Рижко.
Він стисло розповів про вигляд потвори, її голову, вигляд дерев, лісу, не забувши навіть про вітер. Всі слухали його уважно. Коли Василь скінчив, Сокіл спитав:
— Ви певні, що бачили оті гострі криві щелепи?
— Так, певен, — відповів юнак.
Сокіл знизав плечима:
— Поки що наука не знає нічого про такі потвори. Те, що розповів Василь, не нагадує мені жодної з істот юрського періоду.
— Так що з того? — нетерпляче перебив його Гуро. — Ви вважаєте, що коли серед відомих вашій палеонтології тварин не було такої потвори, то вона аж ніяк не може існувати тут, на Венері?
— Я не сказав цього. Просто мені здається, що такої тварини не може бути серед ящерів, характерних для юрського періоду. Не може бути її й серед велетенських ссавців.
— Чому?
— Голова, що її так докладно змалював Василь, може належати лише якомусь представникові комах. Так, так, не дивуйтеся. Саме для них типові отакі шаблюваті щелепи.
— Отже, ви хочете сказати, що це була комашка? — іронічно спитав Гуро.
— І цього я не хочу сказати, — стримано відповів Сокіл. — Насамперед я говорив «комаха», а не «комашка». Але справа не в цьому. На мою думку, якщо хочете, це не була ні комаха, ні ящер, ні будь-що інше.
Він витримав паузу і так само стримано, але впевнено закінчив:
— Це — плід буйної фантазії Василя. Скажімо, це йому примарилося — та й годі, — вів далі він, мов не помічаючи ображених поглядів, які кидав, на нього юнак. — Дуже цікаво, звісно, з погляду психологічного: як створюється в уяві людини фантастичний образ, складений з різних, зовсім неоднакових за походженням частинок. Мабуть, колись на Василя справив велике враження вигляд якоїсь комахи під збільшувальним склом, чи не так? — зробив свій висновок Сокіл і насмішкувато поглянув на Василя.
Але юнак, трохи зашарівшись, відповів:
— Не пам’ятаю такого випадку. І взагалі не люблю комах…
Сокіл засміявся.
— Значить, ви певні, що це не примарилося вам?
— Не знаю. Тільки не пам’ятаю, щоб я колись бачив таке раніше, хоча б і під збільшувальним склом.
Гуро підняв руку:
— Досить, Вадиме. Можу додати дещо від себе. Дуже дивно, але мені теж примарилася така потвора. Зовсім така. Примарилася сьогодні. Розумієте? Очевидно, водночас з Василем…
Обличчя його було таке серйозне, що Соколові й на думку не спало покепкувати. Він знизав плечима:
— Тоді просто не знаю.
Тимчасом Риндін, важко підвівшись, підійшов до шафи з приладами, взяв звідти вигнуті складні трубки і лагідно сказав:
— Не варт сперечатись, друзі мої. Ми ще встигнемо дізнатися про все. Мені здається, несподіванок у нас тут буде далеко більше, ніж можна собі уявити. А тепер перше, що ми мусимо зробити, це проаналізувати склад повітря Венери. Вадиме, я попрошу вас зробити це.
Сокіл узяв скляні трубки й вийшов. Гуро обняв Василя за плечі й ласкаво сказав йому:
— Хлопчику мій, все це тобі не марилося. Я не хотів запевняти в цьому всіх, щоб не турбувати. Але я так само бачив твого дракона. І дуже шкодував, що був відділений від нього склом і через те не міг випробувати кулею міцність його шкіри. Зараз ми більш не говоритимемо про це. Не варт. Встигнемо ще, як сказав Микола Петрович. А зараз ходімо, подивимося на дослідження складу повітря.
У центральній каюті Сокіл працював біля невеличкого приладу, вигнуті трубки якого виходили в стіну. Це був автоматичний насос, що нагнітав повітря до скляних резервуарів. Складний механізм дозволяв відкривати й закривати крани на зовнішній стінці ракети. Повітря, всмоктуване насосом, проходило трубками з атмосфери і стискувалось у резервуарах. Геолог неуважно поглянув на Гуро й Василя і продовжував роботу. Та ось він озирнувся ще раз. Легка усмішка з’явилась на його обличчі. Не відриваючись від апарата, він іронічно сказав, підморгуючи Гуро:
— Еге… так дракон, кажете?
Гуро змовчав; лише щелепи його вилицюватого обличчя стиснулися. Тимчасом Сокіл закінчив набирати повітря, він обережно викрутив скляні резервуари й поніс їх до навігаторської. Проба повітря Венери: що вона дасть?
Аналіз повітря тривав усього кілька хвилин. Микола Петрович устиг тільки перев’язати поранений лоб бинтом, коли Сокіл із похмурим обличчям вже подав йому аркушик паперу з висновками. Риндін глянув на аркушик. Брови його зсунулися над очима. Гуро й Василь дивилися на нього з запитанням. Риндін поклав аркушик у кишеню.