Він продемонстрував Миколі Петровичу ще раз, як комахи обліплюють його в тіні і як негайно зникають з освітленого місця.
— Добре, — відповів Риндін. — Але як же нам все-таки пройти далі? Тут, у проході між скелями, ці комахи. Там, між деревами, павук.
— Дуже просто, Миколо Петровичу, — відповів Гуро. — Можна було б іти, не звертаючи уваги на комах, бо їм однаково не пощастило б проштрикнути ні скафандри, ні шоломи. Але, з вашого дозволу, я прочищу шлях крізь павутиння. Я здавна не люблю павуків…
І він націлився гвинтівкою на ситого павука.
— Одну мить, Борисе, — спинив його Риндін. — Це дуже рідкісний екземпляр.
Він вийняв свій малесенький фотоапарат і сфотографував павука, що все так само перебирав лапами.
— Тепер можете.
Сухий звук пострілу пролунав у повітрі. Павук підстрибнув і впав. Власне, впав уже не павук, а роздерті шматки його тіла. Гуро не врахував, що його гвинтівка заряджена розривними кулями. Струс повітря розірвав павутиння, що, відкривши шлях, звисало клоччям з обох стовбурів.
Тепер мандрівникам ніщо не заважало. Вони пройшли поміж стовбурами й опинилися біля підніжжя тієї самої скелі, що сподобалась Миколі Петровичу. Ще кілька хвилин — і обидва стояли на її вершині. Звідси відкривався ширший краєвид, ніж знизу.
Ракета лежала у вузькому міжгір’ї між скелями. Міжгір’я це завглибшки метрів з п’ятдесят-шістдесят, нагадувало висохле старе річище. Але, якщо тут і протікала колись річка, то, мабуть дуже давно, бо зараз уже міжгір’я було вкрите деревами, що росли всюди між скелями. Це були дивні дерева, подібні водночас і до пальм, і до велетенських папоротей. Частина з них високо підносила своє зелене верховіття, інші дерева, навпаки, були розлогими, мов плазували по ґрунту, обвиваючи скелі.
Микола Петрович похитав головою:
— Поганеньке місце обрали ми собі для посадки… Як-то ми звідси виберемось?.. Адже тут ніякі колеса не допоможуть. І стартувати з цього міжгір’я невесело… Ач, скільки скель!..
— На жаль, нам не довелося вибирати, скільки я пам’ятаю.
— Це так, але… Ну, гаразд. Про це потім. Часу в нас ще вистачить. Цікаво, чи бачать нас товариші?
— Звісно, Миколо Петровичу. Адже ми на самій вершині.
Дійсно, Сокіл і Рижко бачили все. Лише на кілька хвилин Гуро й Риндін зникли з їхнього поля зору. Це було тоді, коли на мандрівників напали летючі комахи. Потім Василь і Вадим бачили, як Гуро стріляв.
— От уже й є для Бориса втіха. Вже полює, — сказав Сокіл.
— Значить, побачимо здобич. Може, якийсь заєць чи щось подібне. Покуштуємо, покуштуємо, — засміявся Василь.
Тепер вони бачили Риндіна й Гуро на вершині скелі, що піднімалась над усім міжгір’ям. Гуро, здавалося, розбивав щось киркою. Риндін розгортав річ, яку він приніс із собою. За кілька хвилин Микола Петрович поставив на скелі щось подібне до широкої товстої трубки. Від неї відходили дротини. Гуро акуратно прив’язав їх до вбитих у скелю кілків.
Тоді Микола Петрович повернувся до ракетного корабля й помахав рукою, звертаючи увагу товаришів. Гуро теж дивився у той бік.
— Та бачимо, бачимо! — сказав Василь, вдивляючись у вікно.
Микола Петрович нахилився. Він щось робив із тією товстою трубкою, що стирчала тепер з ґрунту. І враз ця трубка почала зростати. Здавалося, вона витягалася вгору, як підзорна труба, коліно з коліна. Так воно й було. Труба зростала, дедалі тоншаючи. Але верхня її частина була все-таки широкою. Ось труба піднялася на чотири-п’ять метрів, застигла так, і на її верхівці замайорів великий червоний прапор. Прапор Радянського Союзу, великий шовковий прапор з золотим серпом і молотом! Трубка-щогла похитувалась, підтримувана дротяними відтяжками.
Радянський червоний прапор майорів на високій скелі Венери!..
Це була урочиста хвилина. Микола Петрович і Борис Гуро стояли на вершині скелі під прапором, мов вартові. Василь схопив руку Сокола:
— Як гарно! Радянський прапор, товаришу Сокіл! Наш прапор!
Юнак заспівав урочистий гімн Радянського Союзу. Він співав його голосно, випроставшись на весь зріст. Сокіл підхопив. Гімн лунав у каюті корабля, але здавалося, що то лунають звуки з міжгір’я, що співає все — і скелі, і дерева, і густі кущі…
Спів скінчився. Хвилинку в каюті панувало мовчання. Сокіл показав Василеві на небо:
— Здається, заходить великий дощ. Дивіться, яка хмара.
Справді, з-за гори повільно випливала велика темна хмара. Вона сунула низько-низько, майже торкаючись своїм важким тілом верховіття дерев. Очевидно, її помітили й Риндін з Гуро, бо, перевіривши ще раз кріплення щогли, вони поспішили вниз із скелі. Хмара повільне вкривала все небо.
Ось уже впали перші важкі великі краплини. Вони прокотилися по склу ілюмінаторів, залишаючи на ньому широкі мокрі стежки. І майже зараз по тому дощ линув, як з ринви. Це не був звичайний дощ, в якому можна побачити окремі краплини. Здавалося, що згори, з неба, вода ллється просто великими бурхливими струменями, мов хтось там, угорі, просто перекидав одну за одною велетенські бочки, наповнені водою. Враз великі потоки води ринули поміж скелями вздовж схилів міжгір’я.
— Як то наші дістануться до корабля? — стурбовано мовив Василь. Сокіл, не відповідаючи йому, прислухався: йому здалося, що він чує, як відчиняється зовнішній люк.
— Ідуть, ідуть! — радісно скрикнув Василь.
Через хвилину відчинилися двері каюти, і на порозі з’явилися Гуро й Риндін. Вода збігала з них на підлогу. Василь кинувся допомогти Риндіну скинути шолом.
— А ми вже турбувалися тут, Миколо Петровичу, — збуджено говорив він, зазираючи у вікно шолома.
— Еге, дощ чималий, — відповів йому Гуро. — Мені не доводилося бачити такого навіть під тропіками… Он бачите, що робиться!..
Схили міжгір’я перетворилися на великі суцільні водопади. Вода мчала з них униз, створюючи на дні міжгір’я бурхливу річку.
— Може, ця вода винесе нас звідси? — сказав Гуро. Але, не чекаючи відповіді, махнув рукою: — Та де там! Варт лише згадати, як низько лежить ракета…
Василь дивився й собі у вікно. Якщо навіть Гуро не бачив раніше такого дощу, то Василь і поготів. Адже ні в тропіках, ні в субтропіках юнакові не доводилося бувати. Ой, який дощ!.. Від одного погляду на нього людині ставало холодно. Василь відчув, що й справді в нього ніби змерзли кінчики пальців на ногах. І потім ліва нога враз якось дивно затерпла. Це що за новина?..
Мимоволі Василь помацав рукою ногу біля коліна, де вона, здавалося, трохи набрякла, і скрикнув. Його пальці намацали якусь гулю завбільшки з кулак.
— Що таке, Василю?
Василь злякано дивився на ногу. Біля коліна на штанах сиділо дивне створіння. Воно було округле, як півкуля, темно-червоного кольору. Воно не рухалося, короткі його лапи вп’ялися в штани.
— Помахай ногою, Василю. Воно звалиться!
Ні, це не допомагало. Огидна тварина цупко трималася… Гуро взяв шомпол, яким він чистив гвинтівку, і спробував зштовхнути тварину з ноги. Але вона не відпадала. І тут Гуро впізнав, що це таке.
— Товариші, це кліщ! — вигукнув він. — Він насмоктався крові і тому отак набряк. Стій, Василю!
Шомполом він відірвав одну по одній лапи огидної істоти, не даючи їй вчепитися знову. Нарешті, кліщ упав на підлогу, безпорадно перебираючи в повітрі лапами. Блідий Василь обмацував коліно; як це він не відчув, коли кліщ вп’явся, в нього?..
Гуро закотив штани Василя, обдивляючись ранку. На тілі було виразно видно червону цятку. Звідси кліщ ссав кров.
— І ви не чули нічого? — здивовано спитав Риндін.
Василь мовчки похитав головою.
— Нічого дивного немає, — сказав Гуро, обмиваючи ранку Василя спиртом. — Цілком можливо, що ця порода кліщів насамперед впускає в тіло якийсь свій сік, що робить тіло нечутливим.
— Нога в мене затерпла… тому я й звернув увагу, — промовив нарешті Василь.
— Ото ж воно й є, — зауважив Гуро. — Ну, будемо сподіватись, що цей кліщ не отруйний. Здається, вони ніколи не бувають отруйними. Тепер мене цікавить, звідки він узявся тут? Не з Землі ж ми його з собою привезли?..
— Проліз крізь люк, коли ви виходили або поверталися, — висловив свою думку Сокіл.