Ось Гуро на хвилинку зупинився і підійшов до великого кореня, що звисав, мов обірваний, із стіни. Він похитав головою і мовив сам до себе.
— Таку тваринку я зовсім не бажав би здибати…
Досвідчене око мисливця зробило висновки з слідів, що виднілися на перегризеному корені. Невідома тварина не точила грубий корінь, вона просто перекусила, перервала його. Так рвати дерево могли лише щелепи велетня.
Через хвилину Гуро спинився перед кількома дивними камінцями, що стирчали з ґрунту біля стін. Він аж присів, уважно розглядаючи їх. Потім вимкнув прожектор на грудях і присвиснув від здивовання.
— Оце так світляки… Цікаво, цікаво!..
Але час не ждав. І, ввімкнувши знов прожектор, Гуро рушив далі.
Його пильне вухо насторожено ловило найтихші звуки. Проте мікрофон на шоломі не міг впіймати нічого, крім легкого шуму кроків самого Гуро.
Найбільше турбувала мисливця відсутність слідів на ґрунті. Коли б тут не було все так чисто заметене якимсь підземним двірником, сліди були б помітні. Адже от сліди самого Гуро ясно позначаються на пухкому ґрунті. Їх можна легко помітити на відстані кількох метрів. Невже потвора дійсно несла з собою бідолашного хлопця?..
І знову Гуро відігнав від себе такі думки.
Хід тягся без краю. Вже двічі Гуро поглядав на годинник. Подорож під землею тривала близько години, але вигляд ходу не змінювався.
Ті ж самі стіни з пухкої землі, з подекуди повкраплюваними камінцями, таке ж коріння, що утворювало іноді на стіні складне мереживо. І ніяких слідів, крім одного гігантського сліду величезної мітли. Але тепер Гуро вже твердо вирішив, що саме ця мітла була вірним слідом. Безперечно, це слід потвори, що тягла за собою свій тулуб і ним згладжувала м’який ґрунт.
Що це за тварина? Що обіцяє зустріч з нею?
Спокійним, розміреним кроком Гуро простував уперед. Вже два рази йому траплялося розгалуження підземного ходу, але щоразу в пригоді йому ставав слід тварини. Цей слід повертав завжди тим ходом, що вів униз.
Раптом Гуро спинився і прислухався. Якийсь неясний тихий звук привернув його увагу. Ніби щось пересипалося, ледве чутно шипіло. Ось впало кілька камінців, вони покотилися по землі. Кожен звук розповідав про щось, а все сплетіння звуків малювало перед його уявою таку картину:
«По норі десь попереду повзе якась тварина. Повзе повільно й обережно. Поки що важко сказати, щоб вона повзла від мене, бо звуки не слабшають. Не можу сказати так само, що вона наближається до мене, бо звуки не посилюються. Значить… вона повзе дуже повільно».
Думки ці вмить промайнули в його голові. Гуро вимкнув прожектор і, користуючись непевним туманним світлом загадкових світляків-камінців, повільно рушив уперед, тримаючи гвинтівку напоготові. Тепер Гуро немов забув про звичку ходити швидким вільним кроком. Він пробирався вздовж стіни, ховаючись за її виступи.
Гуро повинен був урятувати Василя і хоча б завдяки цьому мусив бути обережним і не мав права на будь-який необґрунтований риск.
Крок за кроком мисливець просувався вперед. Загадкові звуки не зникали. Вони тепер були трохи виразніші, бо Гуро наблизився до того місця, де вони виникали. Таємнича тварина й справді немов лишалася на одному місці. Ось знов виразно чути: упав камінь, покотився. І знов те ж саме, ледве чутне, шипіння. Що ж це таке?
За поворотом ходу Гуро, нарешті, помітив якесь велике тіло, що перетинало тунель. Мисливець спинився. Палець його правої руки упевнено лежав на спуску гвинтівки. Очі вивчали ціль холодним, спокійним поглядом.
Перетинаючи тунель, лежало якесь округле тіло. Воно ніби складалося з окремих кілець, що невпинно ворушилися. Це тіло було схоже на обрубок великої колоди, вкопаний своїми кінцями в обидві стінки тунелю. Але цей обрубок був живий, весь час вібрував, рухав своїми коричнево-червоними кільцями. І від цього руху з стіни зривалося, падало каміння, котилося вниз.
Очі Гуро не відривались від дивної тварини. Що вона робить? Що за незрозуміле положення впоперек тунелю? Звикаючи до напівтемряви, Гуро помітив, що кільця, з яких складалось тіло тварини, немовби повільно виходили з однієї стіни і входили в другу. Але, може, це лише помилка зору?
Та мисливець помітив на одному боці тварини невеличку чорну пляму. Ця пляма повільно рухалась разом із своїм кільцем. Ось вона наблизилась вже зовсім до стіни. Ось доторкнулася до неї… зникла.
Так, помилки не може бути. Гуро бачив лише невеличку частину довжелезної потвори, що плазувала, вилазячи з одної стіни тунелю і зникаючи в другій. Кільцювате тіло було, очевидно, дуже довгим; воно загороджувало шлях.
Гуро опустив дуло гвинтівки, ввімкнув прожектор. Яскраве світло залляло дивну тварину, вірніше, ту частину її тіла, що була в тунелі. Так ось вони, ті кільця! Тепер видно дуже добре. Можна підійти ближче.
Ніжне, прозоре, червонуватого забарвлення тіло. Воно, здавалося, невпинно пульсувало, пересуваючись, і з помітним зусиллям підтягало свої кільця. Всередині цього тіла, в зворотному напрямі, рухалася якась чорна маса. Правдивіше, ця маса не рухалася — вона немов стояла на місці, а прозоре тіло посувалося по ній, ніби натягувалося на чорну палицю.
Гуро доторкнувся дулом до потвори. Її бік здригнувся, вздовж нього пробігли жмури. Відступивши на крок, Гуро замислився, спостерігаючи, як повільно проповзала потвора.
Дивні речі спали йому на думку. Перебування мандрівників на Венері приносило їм несподівані зустрічі з дивовижними тваринами. Це не були страховища юрського періоду, про які стільки розповідав Сокіл. Досі вони не бачили ніяких бронтозаврів, археоптериксів, ігуанодонів. Може, тут, на Венері, життя розвивалося іншими шляхами, відмінними від земних? Цілком можливо. Дивно лише, що передбачення Сокола відносно рослинності на Венері, цієї багатющої флори юрського періоду, — здійснилися цілком, а припущення відносно фауни, світу тварин, не ствердилися ні в якій мірі. Ось тепер ця зустріч із живою прозорою колодою завдовжки з десятки метрів, що все ще плазує від стінки до стінки. Що це за тварина?
І раптом Гуро підморгнув хитро самому собі. Йому відома ця тварина! Мисливець ще раз легенько торкнув червонувате тіло потвори дулом гвинтівки. Вздовж тіла знову пробігли жмури, тварина немов намагалася уникнути дотику невідомої речі. Гуро засміявся хрипким, трохи нервовим сміхом:
— Я знаю, що ти таке, — сказав він, звертаючись до мовчазного, вібруючого тіла. — Ти — черв’як. Ти — дощовик, ось хто ти!
Це звучало неймовірно. Оця потвора, завтовшки півтора метра, черв’як-дощовик?.. Дощовик такого химерного вигляду?
Проте мисливець не вагався більше. Він ударив гвинтівкою напівпрозоре тіло. Кільця, що складали його, заворушилися швидше;. потвора намагалася якнайскоріше сховатися в землю, втекти.
— Пролазь, пролазь, — промурмотів Гуро, — не заважай. В мене часу немає. Дощовик, хм… та скільки ж ти ще тягтимешся?..
Велетенський дощовик, здавалося, не мав кінця. Він загороджував своїм тілом шлях, між ним і стелею тунелю залишалося всього з півметра.
Гуро виставив уперед гвинтівку і швидко, не цілячись, вистрелив. Сухий звук розтанув у повітрі, його поглинули пухкі стіни. Куля пронизала тіло дощовика. На ньому залишилася малесенька крапка та й годі. Кільця посувалися вперед з такою самою швидкістю. Гуро закусив губу:
«Може, я помиляюся, — подумав він, — Може, я зарядив гвинтівку не розривними кулями?»
Він перевірив магазин. Ні, там лежали саме розривні кулі. Що ж трапилося? Чому куля не розірвалася? Так… так… Куля не розірвалася тому, що не зустріла достатнього опору. Вона пройшла крізь тіло дощовика, не завдавши йому шкоди, як пройшла б крізь кисіль.
Гнів охопив мисливця, йому треба поспішати, кожна секунда запізнення може коштувати життя Василеві, а він стоїть тут, не знаючи, коли звільнить шлях цей мерзенний дощовик. Розрубати його, знищити!.. Рука мисливця вже намацала ручку короткого гострого кинджала, що висів у ножнах на його поясі. Але Гуро роздумав: