«Ну, добре, я розрубаю цю гидоту надвоє. Але це ж дощовик. Він однаково не спиниться, плазуватиме, ще більш загороджуючи шлях. Ні, рубати не можна».
Залишався тільки один спосіб — перелізти через огидне тіло, протиснутись між ним та стелею тунелю. Гуро відступив на кілька кроків назад, розігнався і стрибнув угору. Руки його потрапили на тіло дощовика, він упав на нього грудьми, ноги його коліньми вдарилися об бік слизького холодного тіла. Мисливець відчув, як дощовик затремтів від удару. Дощовик напружився, звиваючись і намагаючись скинути з себе тягар.
Проте Гуро уже злазив на нього. Ще мить — і він легко зіскочив, протиснувшись під стелею над тілом дощовика, що люто звивався. Не озираючись, він швидко пішов тунелем уперед, примушуючи себе не слухати легке шарудіння позаду, що нагадувало йому про гидкого черв’яка.
Але ось нові звуки, значно гучніші й загрозливіші, притягли до себе увагу Гуро. Якийсь рев, хрипкий і жахливий, долітав здалеку, йому відповідали тонші звуки, що нагадували скавучання цуценят. Забувши про небезпеку, Гуро прискорив крок. Рев дужчав. Так могла ревти лише якась вкрай розлючена потвора, нападаючи на ворога.
«Швидше, швидше, — вистукувало серце мисливця. — Як я міг затриматися біля дощовика?.. Швидше, швидше!..»
Йдучи навпомацки, Гуро перевірив свою зброю. Рев усе наближався і дужчав. Тунель ще раз круто повернув — і перед Гуро відкрився темний отвір. Промінь прожектора потонув у глибині його, нічого не вихопивши з мороку. Це була велетенська печера.
Гуро почув, як пролунав постріл. У відповідь на постріл рев розлігся з новою силою. Потім пролунало ще кілька пострілів з різними проміжками часу між ними. І знову грізний рев.
Далі виразно почувся глухий стогін. Гуро вже вбіг у печеру, що чорним проваллям лежала нижче тунелю. Мов у відповідь на стогін, велетенська печера наповнилася мінливим; блакитним сяйвом, яке лилося з усіх боків. Промінь прожектора Гуро вихоплював з пітьми окремі шматки скель, брили землі, якихось дивних тварин. І нарешті Гуро побачив те, що шукав.
На віддалі десяти-п’ятнадцяти метрів від нього внизу, коло стіни печери, на брилі лежала людина в скафандрі. Вона безсило схилила круглий шолом на руки, поруч із нею лежала гвинтівка. Людина лежала нерухомо, як мертва. Це був Василь.
І вздовж тієї ж стіни до завмерлого, мабуть, непритомного юнака підповзала велетенська потвора. Довгі, тонкі вуса звивалися в повітрі над Василем. Ось піднялась передня лапа з гострими страшними зубцями, схожа на велетенський гребінь.
Тонкий, довгий вус торкнув нерухому постать у скафандрі.
І широка гребенеподібна лапа з блискавичною швидкістю майнула в повітрі…
17. БІЙКА БІЛЯ РАКЕТИ
Микола Петрович, нарешті, підвів голову від складного рисунка, який він довго й старанно креслив на папері. Сокіл, що весь час уважно стежив за рухами руки Риндіна, перевів погляд на академіка.
— Отже, — непевно проговорив він, — виходить…
Риндін задумливо поглянув на нього, на рисунок, знов на Сокола. І лише після цього повільно відповів:
— Нічого втішного не виходить, дорогий Вадиме. Нічого втішного!
Він неуважно зробив олівцем кілька широких рисок біля рисунка, немов випробовуючи олівець. І продовжував, водночас проводячи олівцем по паперу такі ж самі риски, наче підкреслюючи свої слова:
— Ось мої висновки. Ракета стояла раніше непогано. Василь… — Академік важко зітхнув. — Василь правильно помітив, що з того положення стартувати було просто. Дати кілька вибухів, почати рух — і ракета пішла б угору. Правда, тут був би певний риск, старт не можна було б назвати безпечним, але в усякому разі це було можливо. Тепер, після візиту потвори, що надумала бавитись нашим кораблем і перекидати його з боку на бік, ракета змінила положення. Вона загрузла носом у ґрунт, підняла хвіст угору. Дюзи дивляться в небо. Зробити вибухи — значить загрузнути ще більше в ґрунт. Розумієте?
Сокіл мовчав.
— Звісно, нам ще рано думати про відліт. Ми нічого поки що не знайшли… хіба що загубили. Поживемо — побачимо. Може, ще якесь страховище побажає погратись кораблем і поставить його як слід, — пожартував Микола Петрович. Але Сокіл навіть не всміхнувся.
Він сидів нерухомо і крутив пасма волосся, що спадало йому на лоб. Ось він взяв свої окуляри, протер їх, надів і уважно подивився на Риндіна.
— Миколо Петровичу, — мовив він, нарешті, — а чи не можна буде, скажімо, підкопати ґрунт під ракетою… розбити його, щоб ракета стала рівніше? Хочете, я подивлюся?
Риндін уважно поглянув на Сокола.
— Чи не завчасно, Вадиме? Повторюю, нам поспішати нема куди. Ще встигнемо. Чи вас уже назад, на Землю тягне?
Сокіл завагався:
— Ні, не те… не те, Миколо Петровичу.
— А що ж?
— Я скажу вам відверто. Мені здається, що я не роблю всього, що міг би зробити. Ну, так би мовити, працюю не на повну потужність… Ви скажете — наукові завдання? Знаю, розумію… Але цього замало тепер, коли Гуро зайнятий розшуками Василя, і на вас звалилося стільки різних обов’язків… хіба я не бачу?..
Сокіл помітно хвилювався. Він підвівся, пройшовся по кімнаті, знову сів на місце — і знову підвівся:
— Ну, от, скільки ви, Миколо Петровичу, вже не спите ночей, шукаючи засобів звільнити ракету з-під скель? Ні, Миколо Петровичу, не заперечуйте, не треба, адже я прекрасно бачу, як вам трудно! А мені — здоровому, міцному, молодшому від вас, ви залишаєте тільки наукову роботу?..
— Хіба вона не важлива, Вадиме? — лагідно зауважив Микола Петрович. — Хіба це не найголовніше наше з вами завдання — відшукати й привезти на Землю інфрарадій і ультразолото?
— Та хто ж заперечує, Миколо Петровичу! Все дуже важливе! Але, скільки я розумію, вся наша наукова робота може стати марною, якщо ми не знайдемо засобу звільнити ракету, відкрити їй шлях у небо, щоб вона могла привезти додому, на Землю, на Батьківщину те, що ми знайдемо тут для нашої країни, для нашого народу. А становище з ракетою дуже складне, тут не може бути двох думок. І я хочу, прошу вас, наполягаю, щоб ви, Миколо Петровичу, використали й мою допомогу, цілком і повністю використали мої сили — від розрахунків до практичних спроб. А наукова робота — будьте певні, з нею все буде гаразд, я не послаблю її! Я ж не на курорт прилетів, встигну ще відіспатися… ну, благаю вас, Миколо Петровичу, навантажуйте мене чим завгодно!
Риндін слухав Сокола уважно і спокійно. Він помовчав хвилинку.
— Сідайте, Вадиме, — відповів він. — Я розумію вас. Ви — щира, хороша людина. Справжній товариш. Але хвилюватися немає підстав. Я поділюся з вами своїми думками. Можливість звільнити ракету є!
— Яка?
— У мене є свої плани. Пізніше я познайомлю вас із ними. Треба ще поміркувати, зважити все. В усякому разі у своїй доповіді, що її ми мусимо надіслати на Землю, я не пишу, що наше становище безнадійне. Навпаки, я певний, що ми щасливо повернемось назад. А якщо вже говорити про те, що є головнішим у нас на сьогодні, так це розшуки нашого Василя! До речі, після того, як Борис сповістив, що спускається під землю, ви нічого більше не прийняли від нього по радіо?
— Ні.
— Оце найбільше турбує мене. І все ж таки я твердо вірю, що Борис знайде Василя. А тимчасом давайте відправимо другу ракету-листоношу. У нас уже готові листи для неї. Одягайте скафандр, виносьте ракету. Я вийду слідом за вами. Тільки спробую відшукати Сонце. Сподіваюсь, що хоч на цей раз наш інфрачервоний екран допоможе нам.
Вже виходячи, Сокіл запитав:
— Ви сказали, що вийдете слідом за мною? А як же ви підете? Адже у нас нема четвертого скафандра. Чи ви хочете без нього?
— Авжеж, я піду без скафандра, — відповів Риндін, дивуючи Сокола. — Не хвилюйтесь, одягайте ваш. Шкода тільки, що я не зможу вас чути. Ви-то будете чути мене, а я вас — ні. Ну, нічого, як-небудь порозуміємось. Одягайтесь.
— А коли нападуть летючі комахи?
— Вони, як ми вже встановили, нападають лише в глибокій тіні. А зараз сонце ще високо. Одягайтесь!