— Може, вони не чують?
— Не може бути, — різко відповів Гуро. — Виходячи з ракети, я сам ввімкнув приймач і гучномовець. Кожне моє слово лунає там, у центральній каюті. Ану, скажу ще раз.
Він так само чітко вимовив те саме, що й раніше.
І знов минали хвилини. Передавач ракети мовчав.
— Що там скоїлося з товаришами, як ви думаєте?
Мисливець мовчки дозарядив магазин гвинтівки: одним з його звичайних правил було, рушаючи в дорогу, мати в гвинтівці повний запас зарядів. Потім він ще раз ввімкнув передавач, сказав кілька слів у мікрофон і прислухався. Тиша… ледве чутне потріскування атмосферних розрядів було йому відповіддю.
Гуро вимкнув передавач, поклав руку на плече Василя і серйозно подивився на нього.
— Хлопчику мій, — сказав він схвильованим голосом. — Хлопчику мій, я ще нічого не знаю. Коли я виходив з ракети, Микола Петрович і Вадим були в каюті. Я певен, що всередині ракети їй ніщо не загрожує. Виходити вони теж ніби не збирались. Але, якщо передавач корабля не відповідає, це значить…
— Їх немає на кораблі?
— Це єдине пояснення. Давай думати так. Вони напевно вийшли з ракети і ще не встигли повернутись. От і все.
— Але ж у них тільки один скафандр.
— Значить, хтось вийшов без скафандра. Микола Петрович казав, що без скафандра в атмосфері Венери можна пробути не більш як п’ятнадцять хвилин. А ми тут значно довше…
Василь помітив, як враз похмурнішало обличчя мисливця.
— Ходімо, хлопчику! — сказав рішуче Гуро. — Наші здогади однаково нічому не допоможуть. Хто знає, що чекає нас там…
Виразний помах руки, скерований вгору, закінчив його думку.
Василь піднявся, щоб іти, але враз скрикнув од болю.
— Що таке? — озирнувся Гуро.
— Не знаю… мені пече стегно й бік… — відповів Василь.
— Де?
Василь показав на ліве стегно.
— Ти забився?
— Ні.
Гуро задумався. Спритними рухами він обмацав усю ногу юнака, перевірив, чи вільно вона згинається в суглобах. Василь тамував стогін, закусивши губу: щось пекло його немов жариною, коли рука мисливця торкалася стегна.
— Всередині ноги нічого… нічого не болить, товаришу Гуро, — пояснював він. — Болить немов зовні, на шкірі…
— Дивно… що ж з тобою робити?.. Адже я не можу подивитись на твою ногу, вона в скафандрі… — Гуро все ще обмірковував. І ось він згадав щось. — Слухай, юначе, яку ногу тобі вкусив той кліщ? Пам’ятаєш, у ракеті? Чи не ліву?
— Ліву. Отут, — показав Василь трохи вище коліна.
— Хм… а тепер болить стегно і бік?
— Так.
— Невже кліщ був отруйний? Ну, все одно, треба якнайшвидше повертатись до корабля. Там подивимось. Ти зможеш іти?
— Спробую.
Пересилюючи біль, кульгаючи на ліву ногу, Василь пішов. Сильний пекучий біль не зникав. Гуро підтримував Рижка під руку; він примушений був посуватися повільно, відмовившись від своєї звичайної швидкої і спокійної ходи.
Василь намагався тамувати стогін, що іноді проривався. Тоді Гуро міцніше підтримував його і підбадьорював:
— Будь мужнім, хлопчику! Вже недалеко!
А навкруги блакитним сяйвом світилися, спалахували й згасали камінці — ще одна загадка таємничої природи невідомої планети, яка на кожному кроці готувала мандрівникам нові й нові несподіванки…
19. ЩО ТАКЕ ІНФРАРАДІЙ
Все пливло і гойдалося перед стомленими очима Миколи Петровича. Ніби він у ракеті, ніби біля нього Сокіл, що тривожно поглядає на нього, і Гуро… Але що робить Гуро, навіщо він тягне його руки, якось дивно розправляє їх?.. А он і Василь… значить, він повернувся? Але чого він лежить і теж так тривожно дивиться?..
— Почекайте, — кволим голосом сказав Риндін. — Що таке?
Думки плуталися. Проте Риндін згадав:
— Василю, друже мій, — скрикнув він схвильовано, намагаючись підвести голову й простягти руки до Рижка. — Ви тут? Значить, усе гаразд? Як хороше!..
Він знову заплющив очі. В усьому тілі почувалася така кволість, така втома, яка буває хіба що після важкої хвороби.
Заспокійливим голосом Гуро промовив:
— Все, все гаразд, Миколо Петровичу. Ми з Василем щойно повернулися. Зустрілись в одній печері, куди він упав.
— А чого ж так довго? — втомлено спитав Риндін.
Гуро всміхнувся:
— Там, знаєте, були деякі неприємності. Трохи довелося побитися з однією твариною. Ну, ми її подолали і ось повернулися.
Риндін ворухнув кінцями пальців. Лагідна усмішка з’явилась на його стомленому обличчі.
— І в нас з Вадимом було дещо подібне… і в нас… Мабуть, він уже казав вам про того павука…
Василеві вперше довелося бачити Миколу Петровича в такому стані. Юнак забув про свій біль, який дедалі дужчав. Він ледве стримував себе, щоб не кинутись до Риндіна — так хотілося допомогти старому, полегшити його страждання. Але Василь пам’ятав слова Гуро:
— Микола Петрович дуже втомився — такі пригоди не минають легко для людини похилого віку. Будь ласка, поводьтеся з ним так, ніби нічого й не трапилось.
Так сказав Гуро ще тоді, коли старанно розтирав нерухоме тіло Риндіна. Перед тим мисливець суворо мовчав, енергійно роблячи Миколі Петровичу штучне дихання. Василь пам’ятав, як тремтіли руки Сокола, що подавав Риндіну кисень з балона. Лише часом Гуро коротко кидав:
— Більше кисню! Так. Ще! Так, будь ласка, швидше. Треба було думати про можливість цього раніше. Хіба я не просив вас не виходити з ракети без зброї? Ще кисню!
Так тривало довго. Здавалося, що вже не пощастить повернути Миколу Петровича до життя. Василь боявся дихати, бачачи перед собою синє, з заплющеними очима обличчя академіка. Про свій біль він забув. Та й що таке був цей біль, коли перед ним, не дихаючи, лежав любий Микола Петрович.
Він пам’ятав ще, як раптом йому довелося зібрати всі сили, щоб перемогти конвульсійне тремтіння підборіддя й не дати ринути сльозам. Але потім…. Як хотілося Василеві стрибати, танцювати й співати, коли з обличчя Миколи Петровича повільно почала зникати зловісна синява, коли вперше ворухнулись його губи, ледве помітно розплющилися очі… Микола Петрович оживає!
Потім радісна мить, коли Гуро полегшено зітхнув і промовив:
— Досить кисню. Годі!
Ще кілька хвилин — і ось Микола Петрович заговорив.
На обличчі академіка грала втомлена посмішка. Все, все було гаразд! Всі живі, здорові, всі тут. І головне — Василь.
— А я мало не задихнувся був, товариші, — сказав він після того, як впевнився, що Василь вдома.
Гуро подумав: «Мало не задихнувся!..» І це говорить людина, якій майже протягом години довелося робити штучне дихання!
— Зате тепер усе йде чудово, Миколо Петровичу, — відповів він.
І задумався: про що б таке нейтральне поговорити із старим? Про таке, що не турбувало б Миколу Петровича, а, навпаки, примусило б його забути про всі небезпеки?
Він недбалим рухом витяг з кишені люльку й запалив. Дим тютюну цього разу здався йому надзвичайно смачним і приємним. Нічого дивного: адже він не курив цілу добу. Спочатку не до куріння було, потім подорож під землю, в примарному світлі тих загадкових блакитнуватих камінців… Ага, ось вона, тема для легкої і цікавої розмови з Риндіним.
— Миколо Петровичу, — почав Гуро, з насолодою пихкаючи люлькою й випускаючи клуби диму, — я щось хочу розповісти вам. Тільки чи не втомить це вас? А, може, вам заважає дим?
— Ні, ні, прошу. Я охоче послухаю. Мені навіть приємно чути запах вашого тютюну, він такий ароматний. — Микола Петрович ще раз усміхнувся: як, справді, приємно відчувати цей солодкуватий дим, чути голос людини!..
— Так от. Коли ми з Василем були в тій печері, нас дуже вразила одна річ. Уявіть собі, що там, у глибині, зовсім не темно. Власне, не всюди, а лише там, де в стіну чи в ґрунт повкраплювані отакі маленькі камінці. Вони сяють блакитним світлом, як світляки.
— Флуоресценція, — мовив Риндін.