— Звісно, наш шлях лежить не в сторону Дорбатая і його віщунів. І не в сторону самого Сколота, бо він сам по собі мало чим відрізняється від свого брата Дорбатая. Обидва вони хочуть використати нас в своїх інтересах. Наш шлях — до трудящих скіфів, обдурених віщуном, до пригноблених рабів. Ось з ким ми можемо й повинні порозуміватися. Хіба ми не радянські люди? Хіба може в нас бути інший шлях?
— Ні, — одностайно вихопилося в товаришів.
— Здається мені, що нам треба добре придивитись до Варкана. Він сказав нам поки що далеко не все, що міг сказати. Але я думаю, що він і його товариші, такі самі молоді скіфи, мисливці і воїни незнатного походження, стануть нам у пригоді. А всі вони — в дружині Сколота. Значить, нам тимчасово доведеться триматися ближче до цієї дружини, а, виходить, і до Сколота…
— Маневр, Іване Семеновичу? — посміхнувся весело Артем.
— Що ж, в нашому складному становищі досягти чогось можна лише хитрим маневром, — погодився геолог. — Але Дорбатая ми переможемо. Старий шахрай зробив помилку: він відкрив нам свої карти. Ми знаємо, на яких козирях він вирішив грати. Добре! Використаємо це. Все залежить від того, товариші, наскільки успішно нам пощастить здійснити завтра те, що я задумав. Зокрема, Артемові. А задумав я ось що…
У темряві спалахувала коротенька люлька Івана Семеновича. Товариші слухали його, не пропускаючи жодного слова. Дмитро Борисович пощипував борідку й іноді нервово потирав руки… Ліда обхопила коліна руками, поклала на них голову й невідривно слухала. Артем аж підстрибував від захвату. План Івана Семеновича подобався йому надзвичайно. Юнак не мав жодного сумніву щодо його успішного здійснення. Він дивився на геолога майже закохано.
І ще одна пара очей дивилася на Івана Семеновича з абсолютною готовністю виконати перше-ліпше його доручення. Ці очі були напівзаплющені, вони дивилися навіть лінькувато, в їх глибині ледве помітно відбивався вогник люльки. Але вони бачили все. І якщо Діана й не розуміла того, що говорив Іван Семенович, то вона, напевне, добре відчувала тривожність цієї дивної, сповненої небезпеки ночі, за якою наближався не менш турботний ранок.
9. ДВА ЧУДОДІЇ
Артемові снився табір. Хлопці й дівчата розійшлися хто куди, і барабанщик скликає їх. Гуркітні звуки барабана лунають над табором, вони скликають усіх, усіх. Але ніхто щось не збирається. Вдруге, втретє лунає барабан. Він звучить настирливо, він дратує Артема. І ось звуки барабана ближчають, наче барабанщик шукає саме його, хоче розбудити цими пронизливими звуками. Артем розплющив очі.
Звуки барабана все ще лунали. Але Артем тепер зрозумів, що це був не звичайний барабан. Це — щось інше. Ніби барабан і бубни разом. Звуки, дійсно, лунали настирливо. Ось до них додався ще й свист, наче хтось вигравав на дудках нескладну мелодію з кількох нот. За повстяними стінками намету чути було рух, там швидко кудись ішли люди. Артем підвівся.
Дмитро Борисович ще лежав на своїй повстині, обіперши голову на руки й прислухаючись. Іван Семенович походжав по намету, заклавши руки за спину. Обличчя його було нахмурене. А Ліда? Ліда ще спокійно спала.
— Доброго ранку, Артеме, — спинився біля нього геолог. — Як спали? Як настрій? Час уже готуватися.
Артем схопився. Він схилився до сумок, принесених ще до світанку Варканом. Тим часом прокинулася й Ліда. Вона розгублено дивилась на товаришів, на Діану, що збентежено ходила попід стінками намету. Ранкове світло лилось крізь круглий отвір угорі.
— Так усе це не сон? — нарешті сказала дівчина. — А я сподівалася прокинутися вдома!..
— Зовсім не сон, Лідо, — озвався Артем. — Уставай, мабуть, скоро підемо.
— Так, так, готується невеличка вистава, — посміхнувся й Іван Семенович. — Нічого, Лідо, не турбуйтеся, ми легко не здамося!
Повсть широко відкинулася. Озброєні кинджалами скіфи, помічники віщуна, підтримували її. Ще два помічники увійшли в намет і спинилися біля входу. Оглядаючись на Діану, в намет прослизнув учорашній чорнявий перекладач. Уклонившись, він зразу почав:
— Чужинці мусять вийти з намету. Мусять іти на відправу. Якщо вони відмовляються йти самі, їх…
— Ніхто не відмовляється. Ми готові, — перебив його археолог.
Чорнявий уклонився ще раз. Очевидно, він теж трохи побоювався дивних чужинців, бо одступив убік і притулився до стінки намету, але гострі очі його стежили за полоненими. Далі він знов сказав:
— Славетний Дорбатай доручив мені нагадати чужинцям про його пропозиції. Славетний Дорбатай говорить, що…
— Нам не цікаво знати, що говорить Дорбатай, — відповів Дмитро Борисович. — Учора ми відповіли віщунові все, що треба було. Пішли!
Приглушений гомін зустрів товаришів зовні. Великий загін вершників ждав їх. А позаду виднілися сотні піших скіфів, що дивились на полонених здаля, не насмілюючись наблизитися. Десяток помічників віщуна з кривими ножами в руках оточив чужинців. Навколо них зімкнувся загін вершників — і процесія вирушила. Куди?
— А Дорбатая не видно, — зауважив Артем.
— Він надто поважна особа, щоб іти разом з нами, — пояснила Ліда.
— Ще побачимо, побачимо його, — задумливо мовив археолог.
Знов залунали барабани й бубни. Тепер Іван Семенович бачив музикантів. Один з вершників тримав у руках великий тимпан, що нагадував бубон, і бив у нього. Другий бив у барабан. А ще троє тримали білі довгасті дудки й свистали в них. Дудки були кістяні.
Дмитро Борисович дивився й собі на скіфських музикантів. Він торкнувся плеча Івана Семеновича:
— Нічого собі дудочки, га? — тихо сказав він. — І дивно подумати, що на цих самих дудках колись хтось ходив чи бігав…
— Не розумію.
— Дуже просто. Я хочу звернути вашу увагу на матеріал, з якого зроблено оці дудки…
— Ну?
— Гомілкові кістки людини, Іване Семеновичу!
— Ви певні?
— Цілком. Адже наявність таких інструментів у скіфів давно вже була встановлена наукою. Точилися лише суперечки про спосіб використання цих кісток. А тепер ми можемо в цьому пересвідчитись.
Справді, сумніву не могло бути — характерні вигини гомілкової кістки… та й розмір саме такий…
— Шлях закінчився, Іване Семеновичу, — мовив раптом Артем. — Мабуть, ми вийшли в степ. Бач, яка трава!
Коло вершників помітно розсунулось. Можливо, це було випадком, можливо, цьому причиною була Діана, що перебігала то направо, то наліво. І щоразу вершники відступали, натискуючи на сусідів, щоб бути далі від бульдога.
Здаля пролунали ще тимпани. Це був сигнал, бо передні лави вершників швидко помчали в степ. Тепер відкрився краєвид.
Так, процесія вийшла в степ, дивний жовтувато-рожевий степ. Рівне, широке міжгір’я, обрамлене праворуч великим, неприродно рожевим лісом, за яким десь далеко височіли круті урвища гір. Верхівки тих гір ховалися в сірих хмарах. Але гори підносились не лише за лісом, вони оточували весь степ, всю місцевість. Артем згадав нічну розмову. Гори ці були стінами велетенського підземного простору… цікаво було б узнати від скіфів, чи сходив хто-небудь з них на ці гори?
Процесія посувалась рівним степом. Тільки в одному місці, саме там, куди помчали вершники, виднівся похилий горбок з чудною спорудою на ньому. Це не був храм, не був дім або навіть намет. Ніби це була просто чорна купа, що мала форму грубої піраміди. А круг неї, на всіх схилах горбка, були люди. Вершники, піші, чоловіки, жінки, навіть діти — мабуть, усе чисто населення скіфського становимща зібралось тут. Гостре око Артема помітило осторонь юрбу рабів. А зовсім близько від чорної піраміди сидів на коні сам Сколот у своєму бронзовому шоломі, з почтом…
Ліда схопила Артема за руку. В голосі її відчулася тривога.
— От стоїть Дорбатай! І недалеко від нього той противний Гартак!
— Не хвилюйся, все буде гаразд, — озвався бадьоро Артем. Але й сам він відчував неспокій. Хтозна, як пощастить їм сьогодні…
Процесія наближалась до чорної піраміди. Це була велетенська купа сухого хмизу — урочистий жертовник скіфів. Щодо цього Дмитро Борисович не мав сумніву. Він добре бачив навіть вузьку драбинку, що вела вгору, до верхівки великої купи хмизу. А там, на самій верхівці, стирчав великий старий почорнілий меч. Він був закріплений у хмизі держаком і стирчав лезом…