— А як же це зрозуміти?
Очі в Роніса заблищали гнівом.
— Так слухай, Варкан! Слухай! Ми з тобою друзі. Я скажу тобі, в чому тут річ. Чи знаєш ти, що я купую в Дорбатая його прихильність до мене? Вона мені потрібна, щоб ніхто не насмілювався заважати мені в моїй роботі… про яку ти добре знаєш… Заради моєї мети я готовий віддати все моє життя, і ти знаєш це. Але для того, щоб досягти її, мені насамперед потрібна широка воля. І я купую її в старого віщуна!
— Я не розумію тебе, Роніс.
— Слухай! У моїй родині є стара легенда про якогось далекого мого прапрадіда. Ця легенда пошепки передавалася від батька синові, від сина внукові й правнукові. Вона дійшла й до мене. Я розкажу тобі про неї, Варкан. Слухай, ось вона. Колись давно, коли саме — я не знаю, один з моїх прадідів знайшов у горах золоті поклади. Вони були такі багаті, що золота не треба було видобувати. Людина могла просто приходити й брати золото голими руками. Вона лише нахилялася — і брала з землі самородки. І протягом цілого життя не могла б людина чи кілька людей вибрати ті поклади, винести всі самородки. Мій прадід нікому нічого не сказав про ті поклади. Він сховав таємницю глибоко в своєму серці. Тільки його старший син узнав про це. Такий був заповіт прадіда: передавати таємницю з уст у вуста, від батька до старшого сина. Так таємниця дійшла і до мене… Правда, частина тих покладів давно вже втратила свою цінність…
— Вибрали все золото?
— Ні, зовсім не те. Бач, мій прадід знайшов два поклади золота. Один дуже великий, а другий значно менший. Я розробляю менший. Але й з нього я щотижня даю в скарбницю Дорбатая багато золота. Цим я й купую в старого віщуна мою волю. Він дізнався, що лише я один знаю місце, де ті поклади. І він не хоче шкодити мені, доки я даю йому золото. А золота мені вистачить на все моє життя, хоча б я жив триста років! Старий Дорбатай, звісно, хотів би сам узнати про те місце. Але він добре знає, що я не скажу нічого, хоча б він катував мене місяцями…
— Ти кажеш, він знає? Звідки? — перепитав Варкан.
Замість відповіді, Роніс відкинув широкий рукав верхнього одягу й закачав рукав сорочки. На руці вище ліктя було ясно видно великі й глибокі шрами, наче хтось шматками повирізував звідти м’ясо.
— Це — сліди того, як Дорбатай дізнавався, Варкан. Але він скоро збагнув, що таким способом нічого не доб’ється, що я швидше помру, ніж скажу йому хоч слово. І він відпустив мене, але за це я щотижня мусив приносити йому золото. Потім він вирішив вислідити мене. І з того теж нічого не вийшло. Бо я не дитина. Це поки що моя єдина зброя. І я не випущу її. Мені треба жити, бо переді мною велика мета. Ти знаєш, Варкан, яка!
Він замовк. Варкан схопив його руку й щиро потиснув її:
— Не сердься, друже мій, Роніс! Пробач, що я образив тебе. Мені треба було з’ясувати…
— Ні, Варкан. Це краще, що ми з тобою поговорили. Погано лише, що ми затримали нашою розмовою чужинців.
— Ні, ні, нам було дуже цікаво слухати, — заперечив Дмитро Борисович. — І, якщо ви нічого не маєте проти, нам було б цікаво взнати одну річ.
— Прошу, — відповів охоче Роніс.
— Чому ви берете золото лише з менших покладів? А більші?
— Більші відрізав великий завал. Ніхто не може дістатися до них тепер. Ніхто не знає навіть, де вони розташовані. Це знав тільки мій прадід. Він докладно описав, як знайти ті більші поклади, описав у своєму заповіті. Але він сховав той заповіт в замурованій підземній печері… і ту печеру так само відрізав завал, разом з покладами…
Дмитро Борисович стрепенувся: заповіт прадіда, відрізаний завалом у замурованій печері!
Роніс продовжував:
— Але мені вистачить, як я сказав, і малих покладів. Навіть коли б Дорбатай і знайшов колись заповіт мого прадіда — адже й я не знаю, де він схований! — все одно, старий віщун ніколи не зможе знайти самих великих покладів. За це я ручуся. Ніхто з нас ніколи не знайде їх!
— Чому? — серйозно запитав Іван Семенович.
— Мені відомо тільки, що до тих великих покладів прадід дістався далеким шляхом. І той шлях іде аж поза горами, — вказав він на кам’яні урвища. — А гори ті такі високі, жодна людина не змогла ніколи перейти їх по той бік…
«Цілком зрозуміло, — подумав Артем, — коли взяти до уваги, що це зовсім не гори, а стіни велетенського підземного простору, які сходяться з стелею…»
Іван Семенович, трохи нервуючись, потирав руки. Нарешті, він знов звернувся до Роніса:
— Це справжнє ваше ім’я — Роніс? Мені здається, що воно звучить якось не так. Куди б милозвучніше було, скажімо, говорити — Проніс!
Дмитро Борисович помітно хвилювався, перекладаючи це запитання. Він розумів, що воно означає. Ось чому ім’я Роніса здавалося знайомим!
— Це наше родинне ім’я, — відповів Роніс. — Воно, дійсно, чергується з ім’ям Проніса. Пронісом звали мого далекого прапрадіда, який вперше знайшов золоті поклади. А його сина звали вже Ронісом. Онука називали знов Пронісом… І так, чергуючись, це ім’я дійшло й до мене. Мого батька звали теж Пронісом. А сина свого, коли б він у мене був, я назвав би теж не інакше, як Пронісом. Така родинна традиція…
Все стало на своє місце. Тепер не залишалося сумнівів. Особа, яка писала таємничий заповіт на знайденому в печері пергаменті, була далеким прапрадідом Роніса… Кожне слово в розповіді Роніса надавало нової ваги знайденому пергаменту. Проніс, далекий Проніс, хіба міг він думати, що навколо його заповіту розгорнуться такі дивні події?..
11. ПОБРАТИМИ
Вони наближалися до перших наметів становимща, коли Дмитро Борисович, який весь час розмовляв з Варканом, спинився.
— Є інтересна пропозиція, товариші, — мовив він. — Здається мені, що вона найбільш сподобається нашій молоді. Хочете послухати?
— Просимо, Дмитре Борисовичу, — відгукнувся Артем.
— Варкан говорив приблизно таке: «Чи не цікаво було б моєму молодому другові взяти участь у полюванні на дикого кабана? Разом з моїми товаришами ми знайшли стежку, якою великий дикий кабан ходить на водопій. Сколот буде радий почастувати своїх гостей рідкою стравою, смаженим м’ясом дикого кабана. І він наказав мені вбити того кабана, коли гості побачать усе, що вони хотіли. Мій товариш проведе славетних чужинців до намету Сколота. Вождь бажає показати їм дещо з своїх скарбів. А я з кількома мисливцями вирушаю на полювання. І коли мій молодий друг хоче взяти участь у ньому…»
— А я? — незадоволено запитала Ліда.
— Це стосується й до вас, Лідо. Правда, Варкан? — і Дмитро Борисович звернувся до молодого скіфа. Той вислухав його і радісно кивнув.
— Щось мені здається, що Варкан ставиться до Ліди в усякому разі не менш прихильно, ніж до Артема, — сказав з лукавою посмішкою археолог. — Та ви не червонійте, моя люба, це цілком зрозуміло. Я тільки боюся, як би не вийшло через це якихось сперечань. Самі розумієте, Гартак цікавиться вами, Варкан теж… трошки цікавиться. Ну, а на світі є ще… юнак, який теж не хоче відступитися від вас…
— Дмитре Борисовичу!..
— Гаразд, гаразд! Це тільки між нами. Так от, що відповісти Варкану?
Що відповісти? Та хіба не ясно само собою, що відповісти?..
— Я з радістю, — відповів Артем.
Ліда на хвилинку задумалася. Їй було цікаво й подивитися на скарби Сколота, і взяти участь у полюванні. Проте скарби не зникнуть. І Ліда теж відповіла рішуче:
— Я теж з охотою!
— Добре. Тоді ми тут розлучаємося. Іван Семенович і я повертаємось до становимща, а ви з Варканом вирушаєте в іншому напрямі. От тільки, як ви з ними будете розмовляти?
— Нічого, Дмитре Борисовичу, під час полювання розмовляти ніколи, — відповів Артем. — Там діяти треба!
— А з якою ж зброєю ми полюватимемо? — запитала Ліда.
Справді, коли Варкан і товариші його були озброєні довгими списами, луками й короткими мечами, то в Артема й Ліди ніякої зброї поки що не було.
— Хм… дійсно, в мене є тільки одна зброя, — вийняв Артем з кишені свій маленький ножик. — Але на кабана вона не дуже…
— В мене й такої немає, — додала Ліда.