Кабан побачив зайця, що лежав на траві. Він загрозливо засопів і спинився, обнюхуючи звіринку. Не повертаючи голови, Артем бачив, як безшумно вислизнув з-за дерева Варкан. Спис був піднесений над його головою. Кілька секунд Варкан націлявся. Зараз, зараз…
Спис здригнувся в руці молодого скіфа. Рука блискавично викинулася наперед — і тієї ж самої секунди нога Варкана посковзнулася на слизькому корінці. Скіф похитнувся. Спис вискочив з його руки, як жива істота. Він перевернувся в повітрі і вдарив кабана по голові.
— Ах! — не стримала зляканого вигуку Ліда.
Варкан, намагаючись утриматися на ногах, змахнув руками, щоб зберегти рівновагу. Але було пізно. Лютий звір помітив Варкана, стрибнув прямо на нього і збив його з ніг.
— Варкан! Варкан! — вигукнула Ліда. — Допоможіть йому! Кабан розірве його! Артем!
Прямо під собою Артем побачив величезне руде тіло кабана. Під ним лежав Варкан, який даремно намагався підвестися. Кабан роздере йому груди своїми гострими іклами!.. Щось закипіло в горлі Артема, невиразний вигук вихопився в нього. Не думаючи більш ні про що, юнак з мечем у руках стрибнув униз.
— Ой, Артеме! — почув він ще голос Ліди.
Юнак не пам’ятав нічого. Він бачив перед собою тільки широку могутню спину кабана. Як Артемові пощастило втриматися на ногах, він не знав і сам. Але він стояв на землі з піднесеним мечем. Не вибираючи, не націлюючись, він з усієї сили вдарив мечем по горбу кабана. Почулося люте ревіння. З розітнутої спини бризнула кров. Кабан підстрибнув і повернув голову до Артема. Юнак побачив його червоні маленькі очі, роззявлену пащу з довгими жовтими іклами.
«Ну, тепер він візьметься за мене! — майнуло в голові Артема. — Аби тільки мені влучити його в голову!»
Меч знов блиснув у повітрі. Але вдарити Артем не встиг, бо кабан одним стрибком збив його з ніг. Гострий біль обпік ногу юнака. Прямо над собою він бачив жовто-рожеве листя дерев, чув розлютоване рохкання звіра. Тривало це якусь невловиму мить. Потім рохкання припинилося, щось густо забулькотіло. Стало тихо.
Ні, не тихо. Ось голос Ліди:
— Артеме, що з тобою? Артеме! Відповідай!
Другий голос щось говорить. Це голос Варкана. Як, він живий?.. Кабан не вбив його?..
Чиїсь руки підводять Артема.
— Артеме, милий, що з тобою?..
Яка вона кумедна й гарна, та Ліда?
— Зі мною… нічого… тільки нога болить, — відповів Артем.
Він знов бачив усіх. Ліда із стурбованим обличчям підтримує його голову. Варкан у розшматованому одязі, без шолома, дивиться на нього з тривогою, змішаною з любов’ю. Другий скіф тримає в руці свій шолом — і з нього часто капотить вода.
— Та що ви всі такі, наче ховати мене зібралися? — образився Артем. — Я живий і здоровий. Просто, кабан трохи прим’яв мене… і більше нічого… Хіба тіль… ох!
Він застогнав від гострого болю в нозі.
Варкан підійшов до Артема. Він став перед ним на коліна, взяв обома руками його руку й приклав її собі до чола.
— Що таке, Варкан? — здивувався Артем.
Все ще тримаючи руку юнака на своєму чолі, скіф дивився на Артема щиро і вдячно. Він дякував Артемові за допомогу, без якої кабан, напевне, забив би його.
— Яка шкода, що ми не можемо розуміти один одного, — зітхнув Артем. — Я б тобі, друже, пояснив, що тут нема за що дякувати. Хіба міг я зробити інакше? От, шкода, рушниці не було. Вона певніша за твій спис… навіть з твоїм умінням кидати його…
Швидкими рухами Варкан, черпаючи воду з шолома, промивав рану на нозі Артема. Кабан неглибоко роздер іклом шкірку й зачепив верхні м’язи на нозі. Потім Варкан так само швидко й уміло перев’язав ногу, приклавши до рани якесь листя. А тоді, поплескавши Артема по плечу, допоміг йому встати.
— Болить, Артемчику?
— Коли згадую, Лідо, то болить. А якщо не думати, то можна й забути.
Шкутильгаючи, Артем підійшов до забитого кабана. Як це сталося, що кабан кинув його? Він нахмурив брови, намагаючись пригадати. Ні, він пам’ятає лише, як кабан стрибнув на нього, потім цей гострий біль у нозі, потім… потім нічого не можна пригадати, аж доки він не почув голоси Ліди й Варкана.
Ось на горбі кабана кривавий слід від удару мечем. Це його, Артемів, удар. А ось слід другого удару, дужчого. Цей другий удар розвалив кабанові голову. Хто це вдарив?
— Лідо, ти бачила, як це трапилось?
— Як ти стрибнув униз?
— Ні, це я й сам знаю. От, коли я впав… хто це розвалив голову кабанові? Це ж не я, бо я вдарив по спині…
— Отой другий скіф. Коли ми полізли на дерево, Варкан щось сказав йому — і він подався назад, у той бік, де залишились наші коні. А потім, потім я побачила, як він біжить сюди… це вже тоді, коли ти стрибнув з дерева… а коли ти впав, то Варкан ще не встиг підвестися, як той скіф вихопив свій меч і вдарив кабана по голові. Кабан упав, задриґав ногами, захрипів. А ти лежав нерухомо… і я думала, що… що…
— Ну, добре, добре, — ніяково спинив її Артем. — Страх не люблю, коли дівчата забагато переживають… Дивись, Варкан хоче забрати з собою дичину!
Разом з другим скіфом, Варкан тягнув тушу забитого кабана ближче до дерева. Час від часу він поглядав на Артема й Ліду, мов довідуючись про їх настрій. Обличчя його було веселе і приязне. Нібито нічого й не сталося, не було ніякої смертельної небезпеки. Просто, пополювали на кабана, вбили його без ніяких труднощів — от і все.
Ліда й Артем з цікавістю дивилися, як Варкан швидко розрізав черево звіра, викинув тельбухи. Потім другий скіф привів коней. На одного з них поклали тушу кабана, прив’язали її. Варкан стрибнув на другого коня. Його приятель сів на коня позад Варкана. Подано знак: поїхали!
Коні пішли з місця легкою риссю. Артем їхав слідом за другим конем, на якому лежала туша. Навіть тепер звір все ще здавався страшним. Широко роззявлена паща з жовтими іклами все ще ніби загрожувала. Артем згадав ту мить, коли ця паща повернулася до нього. Які страшні були тоді ті малесенькі люті червоні оченята! Як горіли вони злістю! І коли б не наспів товариш Варкана, то навряд чи довелося б тепер Артемові вивчати голову страховища…
— Мені здається, Варкан дуже вдячний тобі, Артеме, — сказала Ліда. — Пам’ятаєш, як він зворушливо приклав твою руку до свого чола? Це, мабуть, така скіфська манера дякувати.
— Тоді я мусив би так само дякувати його товаришеві…
— Але як ти наважився стрибнути на кабана з дерева?
— Зовсім я нічого не наважувався. І не думав про це. Хіба тоді був час обмірковувати?
Ліда знизала плечима. Проте у виразі її обличчя з’явилося щось нове. Дівчина не пізнавала Артема, того самого Артема, до якого вона звикла під час роботи в експедиції. Тоді це був звичайний юнак, добрий товариш, іноді трохи кумедний, але зовсім такий, як і багато інших. Тепер, у цьому надприродному, майже казковому оточенні він і сам ставав дедалі більш незвичайним, вигадливим, сміливим, кмітливим. Мов якісь нові риси пробудилися в ньому під впливом нових обставин. Але що саме змінилося в ньому? Зовні він залишився таким самим Артемом. Ті ж самі скуйовджені кучері, ті ж самі великі, трохи сумні очі… а от вчинки його стали зовсім інші… і нічого кумедного не залишилося в його поведінці…
Закінчився ліс. Вони знов їхали дивним рожевим степом. Пронизливими металічними голосами стрекотали коники, десь угорі, аж під низькими хмарами, співали жайворонки… Від високої трави підіймалися в повітря солодкі медові пахощі. Далеко на горбі виднілася священна купа хмизу. Вона здавалася звідси зовсім маленькою. В сутінках далекі кам’яні урвища наче присунулися ближче й нахилилися, затискуючи між собою й степ, і ліс, і становимще.
Здалека долинуло кінське іржання. Варкан застережливо махнув рукою супутникам і круто завернув убік. Слідом за ним завернули й інші. Це було зроблено цілком вчасно, бо через хвилину з високої трави виринули перші коні великого табуна. Вони мчали галопом — десятки й сотні коней, вони мчали суцільною масою, лавою. Від глухого тупоту здригалася земля, коні мчали, не вибираючи шляху. З десяток рабів гнало цей табун, вигукуючи, вимахуючи руками. Товариші спинилися подивитись. Дійсно, Варкан мав підстави звернути з шляху. Навіть тут, на певній віддалі від табуна, коні під вершниками збуджено іржали й поривалися до табуна.