І вони в супроводі Варкана вийшли з намету.
12. БЕНКЕТ СТАРОГО СКОЛОТА
Великий утоптаний майданчик перед наметом Сколота був укритий килимами й циновками з конопляного прядива. Великі вози й менші розміром криті повстю кибитки оточували цей святковий майданчик суцільною стіною. Далі поза ними підносились інші намети, більші й менші. Все разом нагадувало дивний амфітеатр, краї якого дедалі ставали вищими.
Посередині, на підвищенні, вкритому повстю та різнобарвними килимами, сидів сам Сколот. Поруч нього напівлежав на килимі Іван Семенович. Геолог розмовляв з старим вождем з допомогою жестів. Що кожен з них розумів з тієї бесіди, було невідомо; але зовні вони обидва були цілком задоволені один одним. Недалеко від Сколота сидів Гартак. Він був пишно одягнений. Але ніщо не могло прикрасити цю людину.
І не тому, що Гартак був калікою. Це було найменшою причиною.
Неприємне, лихе його обличчя, завжди чимсь незадоволене, скривлене в презирливу і разом з тим заздрісну гримасу; очі, які ніколи не дивились прямо в обличчя людині, а завжди бігали по сторонах, уникаючи зустрічі з поглядом співбесідника; сухі, стиснені губи, з-під яких іноді визирали нерівні дрібні зуби; нещира, вимушена посмішка, яка іноді з’являлася на зеленувато-сірому його обличчі, щоб одразу по тому знов перетворитись на звичну неприємну гримасу, — всіх цих рис не могло приховати найкраще вбрання.
Навколо підвищення Сколота розмістилися найстаріші уславлені його дружинники й мисливці. Довге сиве пожовкле волосся спадало з-під їх високих шкіряних шоломів, оздоблених золотими прикрасами. Тільки вони, довговусі й сивобороді воїни й мисливці, мали право перебувати поруч з Сколотом на його килимах.
Трошки далі сиділи старшини та знатні скіфи-багатії. Вони трималися осторонь, не змішуючись з воїнами й мисливцями, так само, як і з простими скіфами. Вони гордовито дивились навкруги і тихо розмовляли між собою.
Ще далі розмістилися звичайні, прості скіфи. Вони сиділи тісно, один поруч одного. Ті, хто встиг відзначитися під час останнього полювання, хто виявив себе кращим мисливцем, — займали ближче до центра місце. А позаду на кінських шкірах або просто на землі, далеко, аж біля возів та кибиток, містилася молодь, нічим не уславлена, яка тільки мріяла про подвиги та славу…
Жінки стояли окремо, осторонь. Вони не мали права брати участі в бенкеті. Вони стояли окремими купками, прислухалися до розмов, але не втручалися в них.
Стриманий гомін пробіг по майданчику, коли з’явились чужинці. Всі розступилися перед ними, утворюючи широкий прохід, який вів прямо до підвищення Сколота. Сам старий вождь трохи підвівся, вітаючи прибулих. Він вимовив кілька слів, указуючи на місце коло себе.
— Сколот запрошує нас усіх зайняти місце, — сказав археолог.
— А як урочисто! — мовив Артем, оглядаючись.
— І тому нам треба бути досить серйозними й поважними. Майте на увазі, що сотні очей стежать за кожним нашим рухом. Зокрема ота купка, — непомітно вказав на знатних скіфів Іван Семенович.
Справді, якщо дружинники, воїни, мисливці й прості скіфи лише з цікавістю дивились на чужинців, то купка знатних багатіїв була настроєна явно вороже. В цьому не було нічого дивного. Адже чужинці недоброзичливо поставились до Дорбатая. А це віщувало погані взаємини і з тими, на кого він спирався. Кожен з товаришів добре розумів це.
На товстому пухкому килимі було дуже зручно сидіти. Артем з насолодою випростав ноги: справді, тут приємно було відпочити. Від сп’янілості вже майже нічого не залишилося, голова знов була свіжа.
Сколот плеснув у долоні — раз і другий. І враз з усіх боків з’явилися служники. На високо піднятих руках вони несли їжу — варене й смажене м’ясо, від якого здіймалася густа пара. Інші служники несли великі казани з паруючою юшкою. Все це вони ставили на циновки й килими, серед груп скіфів. Здавалося, вже не залишилося місця для страв, а служники все несли й несли їжу. Уже молоді скіфи почали їсти м’ясо, жадібно розриваючи його на шматки; але старші воїни й мисливці, довговусі поважні діди й батьки не починали їсти, чогось ждучи. Ще незалежніше трималася купка старшин-багатіїв, які навіть і не дивилися на їжу. Вони тихо перемовлялись, спідлоба поглядаючи на чужинців.
— Чого це у вас, Артеме, перев’язана нога? — спитав геолог.
— О, Іване Семеновичу, це ціла історія, яка досить дивно закінчилася, — жваво відповів Артем. — Внаслідок усіх сьогоднішніх пригод я став братом Варкана!
— Що таке?
— Ну, як не братом, то, принаймні, побратимом.
— Не «принаймні», Артеме, — втрутився археолог. — Бо брати можуть стати ворогами. От як, скажімо, Сколот і Дорбатай. А побратим для скіфа — це більше, ніж брат. Це людина, з якою ви зв’язані на все життя. От що.
Артем задумливо відповів:
— Так мені й Ліда казала… Чудно якось…
— Нічого чудного немає. Це витікає з усього ладу такого племені, яке ще перебуває на родовому ступені розвитку. Родинні зв’язки — дуже важливі в таких умовах. І коли скіф братається з вами, він цим підкреслює, що ви стаєте для нього найближчим, кревним родичем. Розумієте?
— Розумію, — зітхнув Артем.
— І ще одне. Тепер ви мусите не рискувати своїм життям.
— Чому?
— Тому, що за законами побратимства, коли вмирає один побратим, то мусить умерти й другий. Такий звичай, який ще більше підкреслює важливість цього обряду.
— Ну й ну, — розвів руками Артем. — Оце так зв’язали мене!
— Як сіамські близнята! — пирснула Ліда.
Артем сердито глянув на неї. Проте Іван Семенович спинив його:
— Тихше, тихше! До речі, он служники несуть останню страву!
Чотири служники внесли на майданчик смаженого дикого кабана — того самого, якого сьогодні вбили в лісі. Артем одразу пізнав довгу голову й великі ікла. Але тепер кабан утратив свій лютий вигляд. Він мирно лежав, підібгавши під себе ноги і простягти голову, як і личить підсмаженій туші.
Кабана поклали на килим перед Сколотом. Очевидно, це була найулюбленіша скіфська їжа, бо тепер сивоусі воїни й мисливці присунулися ближче, видно, цікавлячись кабаном. Сколот подав знак Варканові. Молодий скіф вихопив з ножен широкий і короткий кинджал і спритно розкраяв смажену тушу на великі шматки. Служники розносили їх гостям. Але вечеря все ще не починалася.
Лише коли сам Сколот узяв у руки кусень м’яса і почав його їсти, тільки тоді почали їсти і всі інші. Вони їли жадібно, розриваючи м’ясо руками, лише дехто розрізував його ножем. Гарячий сік стікав по обличчях, плямував одяг, бруднив килим. Але цього ніхто не помічав, всі були надто захоплені їжею. Навіть пихаті скіфські багатії на цей час забули про свою гордовитість. Вони їли м’ясо так само жадібно, як і всі інші.
А служники все бігали й бігали. Тепер вони носили міхи з вином, клали їх перед гостями. Задзвеніли чаші. Запашне вино, вже знайома ученим скіфська оксюгала, лилося з міхів.
І знов Сколот подав знак починати пити. Він узяв дві зв’язані докупи золоті посудини, служник налив у них вина. Сколот високо підніс цю дивну подвійну посудину і простягнув її до чужинців, вітаючи їх.
— Це він п’є за наше здоров’я, — шепнула Артемові Ліда.
Потім Сколот повільно підніс посудину до рота і, не відриваючись, спорожнив її, кинувши потім на землю. Вітальні вигуки залунали на майданчику. Гості підносили свої чаші і спорожняли їх одну за одною. Від кибиток долинула пісня, її співали жінки. Урочиста й протяжна, ця пісня, здавалось, розповідала про якісь сумні події.
Тим часом Варкан подав Сколотові велику золоту чашу. Служник, що тримав обома руками міх, налив у неї вина… Найстаріший, найуславленіший з мисливців з сивою головою підійшов до вождя. Він узяв у нього з рук чашу й випив вино. Це була особлива честь — пити вино, взяте з рук вождя. Таку честь діставали тільки ті з гостей, хто мав найбільші заслуги перед вождем, кого вождь шанував. По черзі до Сколота підходили його воїни й мисливці й пили вино з тієї чаші.