Володимир Владко
Аргонавти Всесвіту
Художник Й. Дайц
І. РАКЕТА ВИХОДИТЬ НА ОЗЕРО
— І все таки, яка вона гарна, ця наша старенька Земля! — задумливо мовив інженер Вадим Сокіл. — От дивишся, можливо, востаннє на ці краєвиди… згадуєш: багато цікавих хвилин і годин дала вона мені!..
Він стояв на високій вишці, тримаючись обома руками за поруччя. А навколо, справді, було на що подивитись.
Ліворуч, на заході — ліси, що раптово обривалися, звільняючи місце для великого майдану, де стояла велетенська споруда. Вона підносилася вгору розлогими своїми стінами, нагадуючи гігантський намет. На сході, за кілька десятків метрів від головних воріт споруди, починалася срібляста поверхня великого Іван-озера. Спокійне й тихе, озеро розляглося поки око сягало, зливаючись із далеким обрієм. Крізь відчинені ворота споруди видно було опуклі контури своєрідного апарата, що трохи нагадував дирижабль. Очевидно, цей апарат стояв на рейках, що виходили з воріт і йшли далі, до озера, зникаючи там під його сріблястим дзеркалом.
Весь майдан навколо великої споруди і вздовж рейок був оточений вартовими, охоронялася й частина озера. А поза рівною лінією вартових шуміли, гомоніли люди, тисячі глядачів, що з’їхалися сьогодні до цього кутка, уславленого газетами цілого світу.
З раннього ранку спеціальні поїзди і нескінченні процесії автомобілів привозили сюди делегації робітників, колгоспників, наукових діячів з усіх республік і країв неосяжного Радянського Союзу. Делегації з’їжджалися з урочистими прапорами й барвистими гаслами, радісні і схвильовані тим, що вони будуть свідками небаченої і нечуваної в історії людства події. І тепер Сокіл із своєї вишки бачив ці тисячі людей, що стежили з берегів Іван-озера за кожним рухом велетенської споруди.
Високий, спокійно зосереджений мандрівник і мисливець Борис Гуро відповів Соколові не зразу. Він поглянув на геолога своїми гострими й холодними очима, акуратно прим’яв попіл у незмінній коротенькій люльці, поглянув удруге — і ледве помітна усмішка пробігла по його енергійному обличчю.
— Щодо середини землі, — мовив він нарешті, — заперечень немає. Її ви знаєте добре, Вадиме. Здається, вас можна привести з зав’язаними очима до першої-ліпшої печери, будь-якого провалля у найневідомішому ведмежому закутку земної кулі, — і ви навпомацки визначите, що то за місце, які в ньому є породи, шари й прошарки.
— Дякую за комплімент!
— Чекайте, я ще не скінчив. А ось щодо пригод і досвіду на поверхні нашої Землі, — мені думається, я зазнав більше вашого. Европа, Азія, Африка, Америка, Австралія… як шкода, що частин світу у нас усього лише п’ять! Бо коли людина добре навчилася влучати десь в Африці, то її куля бездоганно влучить у тварину й десь в Азії… Знаєте, вже кілька років тому я почав мріяти про якусь шосту частину світу, де все буде не так, як у відомих мені вже п’ятьох. Щоб усе було не так… навіть закони природи!
— От і матимете нарешті.
— Сподіваюсь, принаймні. І, слово честі, я охоче пополюю на тих страховищ, що їх, як і ви запевняєте, здибаємо ми на нашій далекій сусідці. Ніколи ще, смію сказати, не доводилось мені влучати кулею в груди якогось там ігуанодона чи бронтозавра.
Вадим Сокіл різко повернувся до Гуро. Очі його під круглими окулярами палали, він нервово пригладив рукою пасмо волосся, що спадало йому на лоба.
— Ви черства людина, Борисе, — запально мовив він, — ви не поет, не лірик!..
— Хм… справді, віршів не писав ніколи, — погодився той.
— Та не про вірші мова! Річ у тому, щоб відчувати справжню красу такої надзвичайної хвилини. Зрозумійте нарешті, що сьогодні ми востаннє дивимось на нашу Землю. Прощаємося з нею, розумієте? Востаннє спостерігаємо ці суворі й розкішні водночас краєвиди, ліси й гори, безліч людей, наших братів, товаришів, які залишаються тут…
— Щодо друзів і товаришів, — погоджуюсь. А от краєвиди…
Сокіл, здавалося, не чув його. Він говорив натхненно, він робив широкі жести руками, немов закликаючи в свідки собі і озеро, і ліси, і небо. Гуро з усмішкою слухав його палкі слова:
— Востаннє бачити все це, востаннє… і не знати, чи побачимо ще колись!
— А я ж бо сподівався завтра й позавтра ще спостерігати цю саму Землю, правда, з трошки іншої точки зору, — іронічно відповів мисливець. — Хіба скло у вікнах нашої ракети перестало бути прозорим? Хіба, віддаляючись, не дивитимемося ми крізь нього на стару Землю? Хіба… хм, хіба не слухатиму я ще багато ліричних зітхань одного мого доброго приятеля, зітхань за милою старою Землею, яка, мовляв, залишилася десь у глибинах космосу?..