— Одинадцять сорок п’ять… через п’ятнадцять хвилин — старт, — мовив він і, кинувши останній погляд на берег, спустився всередину, зачиняючи за собою люк.
Автоматичний механізм притиснув кришку люка до стіни, криві важелі вистрибнули з стіни і, впавши в свої гнізда, герметично замкнули верхній люк. Микола Петрович усміхнувся: автоматичне устаткування ракети почало діяти. Так, так, якнайбільше автоматизації, якнайбільше волі пасажирам — це було лозунгом академіка Риндіна при конструюванні й будуванні ракетного корабля…
Східці вели нижче, проходили ще через один люк. Микола Петрович, поминувши його, повернув рукоятку. Другий люк зачинився, як і перший, кривими важелями. Тепер ракета була справді закрита й ізольована від усього. Жодна бульбашка повітря не могла вийти з неї, жоден звук не долітав у середину корабля, до його великої центральної каюти, де чекали Миколу Петровича Вадим Сокіл і Борис Гуро.
— Через десять хвилин рушаємо, — звернувся до них Риндін, увіходячи в каюту, — і спинився.
Пильні очі його помітили стривоженість на обличчі в Сокола й похмурість обличчя Гуро. Обидва стояли один проти одного; поява Риндіна, очевидно, спинила їхню розмову.
— Що трапилося, друзі мої? — підкреслено спокійно запитав Риндін, оглядаючи обох уважним поглядом.
Помічники мовчали. Нарешті, Гуро заговорив:
— Я не хотів вас турбувати, Миколо Петровичу. Саме про це ми й говорили з Соколом. Але… але мені здається, що це досить важлива річ. Я мушу сказати вам про неї. Дивіться!
Він простяг уперед руку. На його долоні лежав звичайний чорний ґудзик, відірваний від одягу разом із шматком тканини сіро-зеленого кольору. Риндін здивовано подивився на цю річ:
— Що це означає? — запитав він.
— Миколо Петровичу, цієї ночі в нашій ракеті хтось був, — сказав значущо Гуро. — Цього ґудзика я знайшов на підлозі. Ні в мене, ні в кого з нас немає такого сіро-зеленого костюма. Ґудзик залишив невідомий відвідувач, який зачепився за щось і обірвав його.
— Чи не могло це лишитися після кого-небудь з прибиральників? Адже вчора ввечері тут прибирали, — нерішуче висловив думку Сокіл.
Микола Петрович похитав головою. Похмуре обличчя академіка свідчило, що несподівана новина вразила його. Кілька секунд він мовчав, обмірковуючи становище. Нарешті, він повільно, але рішуче сказав:
— Не буду приховувати від вас, що все це мені дуже мало подобається. Проте, у нас, друзі мої, зараз немає часу обговорювати подію. Поговоримо потім. На місця! Через дві хвилини — старт. Адже ви знаєте, що час нашого старту точно обумовлений взаємним станом планет, який не повториться кілька років. Хвилина запізнення означатиме для нас потім важкі ускладнення й зрив розрахунків, зрив маршруту. Земля й Венера не чекають, вони мчать своїми орбітами. На місця!.. Пам’ятайте, дзвоник повідомить вас про перший вибух.
Він із задоволенням побачив, як слухняно виконали його наказ помічники, як спокійно підійшли Сокіл і Гуро до пневматичних гамаків, лягли в них, закріпилися широкими пасами. Пружини й гумові амортизатори гамаків натяглися.
— Ми готові! — пролунали водночас голоси Сокола й Гуро.
— Гаразд, — відгукнувся Риндін і вийшов до навігаторської рубки, що містилася в носовій частині ракетного корабля.
Десятки тисяч біноклів і підзорних труб з далеких берегів Іван-озера стежили за ракетою. Люди схвильовано чекали на перший порух міжпланетного корабля. Але ракета спокійно погойдувалася під подухами вітру на сріблястій поверхні води. Її довге блискуче металеве тіло фіксували в сталому напрямі на схід тонкі троси, закріплені на якорях. Міцності тросів вистачало тільки на це: перший раптовий і сильний рух ракети мусив обірвати їх, як нитки.
І знов, як напередодні, хвилинна стрілка тягуче повзла до дванадцятої. І знов люди схвильовано чекали, боячись блимнути оком, щоб не пропустити першого вибуху… А хвилинна стрілка мов глузувала, — вона, здавалося, втратила всю свою здатність рухатися… Час застиг, час мов спинився…
Академік Риндін спокійно-зосередженим поглядом оглянув ще раз таку знайому йому навігаторську рубку. Просто перед ним крізь двоє широких округлих вікон з товстенного скла, яке не поступалося щодо міцності перед сталлю, — праворуч і ліворуч — було видно чисте блакитне небо. Риндін підійшов до вікон, зазирнув униз. Побачив безкраю поверхню озера, що зливалася з далеким обрієм.