Тепер він бачив виразно. Істоти ці були здебільшого напівпрозорі. Блискуча зморшкувата плівка одягала їх. Не було в них нічого — ні голів, ні кінцівок. Навіть рота не міг розглядіти мисливець. Вони вільно лежали одна на одній, мов бездушна купка великих пухирів. Але вони не лежали нерухомо, вони весь час обмінювалися місцями, вони ковзалися одна по одній. Мабуть, саме так вони й пересувалися по плато.
Здалеку ці купки здавалися невеличкими. Тепер Гуро бачив, що найменша з них була йому по плече. І дедалі відстань між окремими купами зменшувалася, лишалися тільки вузькі проходи між ними. Ці проходи то вужчали, то ширшали — і треба було пробігати ними в той час, коли купи дивних істот відсувалися вбік і поширювали прохід.
Гуро швидко біг повз ті купи, щосекунди змінюючи напрямок і шукаючи вільний шлях. Одного разу він не розрахував напрямку — і велика купа рожевих куль насунула на нього.
— Ти ба! — здивовано вигукнув мисливець і відстрибнув.
Істоти зовсім не були такими легкими, як здавалися.
Навпаки, вони мали не абияку вагу. Вони були мов виповнені води, такі важкі. І відштовхнути від себе таку купу не зміг би навіть найміцніший силач.
На щастя, купа рожевих куль тільки штовхнула Гуро. Мисливець відстрибнув убік і побіг далі. Але він помітив, що купи дивних істот немов почали рухатися швидше. Вони перекидалися, вони повзли в різні боки, вони, здавалося, шукали чогось. Проходи між ними стали небезпечними.
Іншим часом Гуро охоче спинився б, відійшов осторонь і з інтересом спостеріг би це казкове видовище. Дивні істоти були немов чимсь знервовані. Їх забарвлення змінювалося, переходячи з одного блідого кольору в інший. Вони метушилися, швидко перекидалися, стикалися. Ось кілька куп з’єдналися в одну — велику, широку і нетривку. За півхвилини величезна купа знову розпалася на окремі, менші.
Але мисливець не мав часу на спостереження. Його значно більше непокоїло те, що тепер стало помітно важче протискуватися між купами цих істот. Кожна з тих куп немов чекала його наближення, щоб перекинутися на Гуро всією своєю вагою. Два чи три рази Борис ледве уникнув цього, купи перекинулися з чверть метра позаду нього.
«Здається, ролі змінилися. Тепер не я вже мисливець, а ця чортівня полює на мене», — подумав Гуро, криво всміхаючись.
Він не помилявся. Дивні істоти немов чули його наближення, купи їх намагалися перетяти йому шлях, загородити його. Вони посувалися до людини звідусіль, вони рухалися швидше й швидше. Це ставало подібним до гри в кішки-мишки. Щойно мисливець знаходив просвіт і кидався в нього, як прохід зникав: назустріч Гуро котилися, перекидалися дивні кулі й циліндри. Він підстрибував убік, до іншого проходу; але враз закривався і цей — і знову Гуро бачив химерні кулі й циліндри, які посувалися на нього суцільною рухливою стіною.
Гуро на мить спинився. Це ставало загрозливим. Ось уже добрих чверть години він витратив на цю біганину, майже не вигравши нічого з тієї відстані, яка віддаляла його від лісу.
Що робити? Стріляти? Але їх усіх не перестріляєш. Рубати кинджалом? Теж марна річ. Кулі і циліндри насували, котилися хвилями, вони ось-ось задушать його, і він не встигне ворухнути рукою. Пробити собі шлях гранатами? Але за поясом Гуро були всього лише дві гранати. І розлучатися з цією єдиною справжньою зброєю Гуро не хотів без крайньої потреби.
Відстань між ним і передньою частиною великої холоднуватої хвилі дивних істот зменшилася. Стояти на місці не можна було. Мисливець відстрибнув убік, але й звідти котилися назустріч йому кулі й циліндри. Куди тікати? Вже не залишалося жодного проходу.
І враз найближча велика рухома купа розсипалася. Синюваті кулі покотилися по траві під ноги Гуро. Ще, ще… Вони котилися швидко, вони штовхали його з усіх боків. Зблідлий, спітнілий Гуро, стиснувши зуби, відбивався ногами, розбиваючи найближчі кулі. Вони репалися, з тріском розриваючись, укриваючи траву й ноги мисливця в’язким холодцем, густим киселем, яким були наповнені їхні блискучі зморшкуваті оболонки. За кілька секунд лютої боротьби нога мисливця посковзнулася на слизькій, вкритій тим киселем траві. Неприродно махнувши руками, Гуро впав.
— А-ах! — скрикнув він.
Десятки, сотні важких і м’яких куль і циліндрів упали на нього згори, Він рвав їхні оболонки руками, шматував кинджалом. Зціпивши зуби, Гуро жорстоко бився. Він був увесь залитий тим в’язким холодцем, що заважав рухатися, він знищував кулі й циліндри десятками, — але на нього напосідали нові й нові сотні. Дальша боротьба ставала безглуздою. Гуро на хвилинку спинився й спокійно простягся на слизькій траві. Чого їм треба? Що вони можуть зробити з ним? Зжерти?.. Ні, він — непридатна їжа для цих істот. Що ж тоді?..