— Товариш Гуро вже звик до мого голосу. Не треба, не треба, я посиджу ще, я витримаю, — відповідав він товаришам.
Микола Петрович похмуро працював, приводячи в порядок склад для ультразолота. Старий академік механічно, як машина, переставляв ящики, звільняв місце, складав перші самородки. Але все це він робив бездушно, мляво, неенергійно.
Вперше за весь час подорожі він підупав духом. Він відчував це сам. І водночас Риндін добре знав, що цього аж ніяк не можна було виявляти. Він намагався бути бадьорим, навіть пробував, силкувався жартувати. Микола Петрович відповідав, коли до нього зверталися, питав про щось сам. Але це не був той бадьорий Риндін, що досі заряджав усіх вірою й певністю успіху. Утрата чудового товариша й помічника, занесеного велетенською бабкою, якось вибила Миколу Петровича з колії, дуже вплинула на нього.
Він хотів, він палко хотів, щоб Борис Гуро врятувався. Саму думку про загибель мисливця Риндін відганяв від себе. Але він, завжди тверезий і вдумливий, добре розумів, як мало шансів було за те, що їм доведеться ще побачити Бориса. Він не спиняв Василя, він сам з надією прислухався до його закликів. Хвилинами він не менш палко, ніж Василь, вірив що Гуро чує все; вірив, що мисливець поспішає до ракетного корабля в напрямку, який вказує йому радіо. Але це були тільки хвилини.
Ось і зараз — як заздрив старий академік цьому юнакові з його невичерпною вірою в повернення Гуро! Варт було лише прислухатися, як вимовляв Василь ці слова, як дивився він у вікно на знайомий йому краєвид. Василь вірив у повернення Гуро будь-що. Знову й знову він повторював:
— Ми чекаємо вас, товаришу Гуро. Поспішайте, бо ми дуже турбуємося за вас!..
У тисячний, у десятитисячний раз хлопець повторював ці слова. А очі його невідривно стежили через вікно за близьким обрієм, на якому вимальовувалися скелі міжгір’я. Він стежив за кожним кущем, немов чекаючи з’явлення Гуро. Василь був певен, ось іще хвилина, дві, три — і Гуро вийде з-за кущів. Адже саме в цьому напрямку понесла його бабка. Тільки б не завадили сутінки, тільки б встигнути до ночі. Щастя, що день на Венері такий довгий!..
Микола Петрович гірко похитав головою: можна було лише поважати в юнакові таку любов до товариша, таку переконаність у його силах, у його щасливе повернення. І знову він подумав: яка чудова пора — юнацтво! Яке воно запальне, яке наполегливе! І як шкода, що він, Риндін, не може бути таким, як Василь. Він не може бути людиною самих емоцій, він мусить дивитися на речі тверезо. І, щоб довести це, він кине зараз це безнадійне чекання, він піде до складів. Треба працювати, чорт забирай, треба щось робити, щоб забутися, щоб не стояла перед очима дорога й така далека постать Бориса…
Риндін уже обернувся, щоб вийти з каюти, як почув за собою голосний, збуджений вигук Василя:
— Він! Ось він! Іде!
Микола Петрович не встиг нічого спитати, як Василь уже вискочив у двері. Чути було, швидко протупотів коридором. Потім грюкнув зовнішній люк, і стало тихо.
Схопившись рукою за груди, де скажено стугоніло серце, готове ось-ось вистрибнути, Микола Петрович несміливо підійшов до вікна. Несміливо, бо він боявся вірити цьому, щоб потім гірко не розчаруватися. Адже немає нічого гіршого, як раптово розбита радість!..
Ось він, близький краєвид міжгір’я. Нічого не видко. Може — це лише примарилося Василеві? Хлопець надто довго сидів біля вікна, він стомився, він знервувався вкрай, йому примарилося?.. А серце все ще стугоніло, очі все ще прогортали кожен кущ з гарячим бажанням побачити знайому постать.
«Треба заспокоїтись. Я надто хвилююся», — подумав Микола Петрович. Але відірватися від вікна він не міг. Адже Василь бачив, бачив мисливця, божевільний Василь побіг назустріч мисливцеві, навіть не одягнувши скафандра… він уперше не виконав категоричний наказ командира корабля. Але — що ж він побачив? Нічого, нічого немає за вікном…
І раптом Микола Петрович безсило впав у крісло, що стояло біля вікна. Ноги його тремтіли, він радісно сміявся і відчував, як з очей його збігають, змочуючи вуса, гарячі сльози радості.
Там, далеко, де вже сутеніло, на високому гребені міжгір’я, — він помітив нарешті маленьку фігурку. Так, так, це була людина в скафандрі, людина в шоломі, це був Гуро. Борис вертається, це він, він іде до ракетного корабля живий, він врятований!..
Сльози котилися по щоках Миколи Петровича — і він забував витирати їх. Борис вертається, летючий хижак не завдав йому шкоди, він урятувався… Та хіба можна було навіть сумніватися в цьому? Хіба Микола Петрович хоча б на хвилинку губив віру в повернення Бориса, такого відважного, такого сміливого й рішучого Бориса?..