Проте — чого він хитається? Чого він не йде рівно? Він майже падає… Так утомився?..
Микола Петрович догадався: мисливцеві не вистачає кисню в його резервуарах. Він задихається, задихається Борис, що вже зовсім повернувся додому. Жах, безглуздя — задихнутися за кілька сотень метрів від корабля, від товаришів…
Вчепившись руками в раму вікна, Риндін бачив, як Гуро впав. Він упав на схилі і ледве затримався, щоб не покотитися вниз. Очевидно, він був майже непритомний. Ноги його спотикалися, мов у п’яного. Руки його чіплялися за каміння. Ось він сів, спираючись руками об ґрунт. Намагається підвестися… знову падає… його шолом хитається з боку на бік, немов у Гуро не вистачає сили навіть сидіти…
— Він задихається, задихається!.. Вадиме!.. Василю!..
Знизу повільно (чи, може, це тільки звідси здавалося, що повільно) підіймався до Гуро Василь. Юнак був без скафандра. Він поспішав, він викараскувався на крутий схил, щоб заощадити час, не витрачати його на обхідний шлях, де не було так круто. А ще нижче підіймався навздогін Василеві Сокіл — в скафандрі й шоломі.
Чи встигнуть вони? Гуро задихнеться, поки вони наблизяться до нього й принесуть до ракети…
Гуро впав знову. Ні, підводиться. Спирається на руки. Голова його звисла. Він уже не йшов, він повз, повз рачки до великої скелі. Ще за півхвилини він був біля неї, сів, зіперся на неї спиною. Непевними рухами почав скидати з себе шолом. Що це значить?..
— Так, так, Борисе! — прошепотів Микола Петрович. — Навіть вуглекислотне повітря Венери зараз буде краще для вас, ніж отруєні гази всередині шолома…
Від Василя до Гуро залишалося не більше, як метрів із двісті. Правда, ці двісті метрів припадали саме на кручу.
Гуро нарешті скинув шолом. Він поклав його біля себе і глибоко зітхнув широко відкритим ротом. Він бачив допомогу, що наближалася до нього. Він знесилено махнув рукою назустріч Василеві. Здавалося, він щось хотів вигукнути, але видно було, що в нього на це не вистачає сили. Ось він підвівся, взявши шолом у руку, і знову рушив униз. Він усе ще хитався, він хапався вільною рукою за скелі, але йшов.
Василь щось гукав йому знизу, махав рукою. Гуро не відповідав.
— Швидше, швидше, Василю… — шепотів Микола Петрович.
І ось Гуро впав знов. Його насичений вуглекислотою організм вимагав свіжого повітря, вимагав кисню. Кисню не було. Організм відмовився працювати. Гуро нерухомо лежав на скелі. Голова його безсило звисла, ще мить — і його бездушне тіло скотиться вниз, на гострі скелі, розіб’ється…
Микола Петрович до болю закусив губу:
— Та невже ж… невже ж…
Сокіл наздоганяв Василя, що вже нахилився над Гуро, намагаючись підняти його. Ось Сокіл узяв нерухоме тіло мисливця за ноги, Василь за плечі. Вони понесли його вниз, до ракети.
Тепер Микола Петрович не дивився більше у вікно. Він вистилав підлогу ковдрою, клав подушку, щоб було куди негайно покласти Гуро. Він вносив у каюту запасний циліндр із рідким киснем, готував трубку, через яку кисень піде до рота, до легенів Гуро. Часом він поглядав у вікно — чи далеко ще?
Ні, вони були зовсім близько. Вже сутеніло — швидко, як завжди сутеніло на Венері. Тепер Микола Петрович бачив у вікно самі силуети — більше нічого.
Грюкнув зовнішній люк. Важкі кроки почулися в коридорі. Відчинилися внутрішні двері.
— Швидше, швидше, сюди! Я приготував усе!
Першим увіходив Василь. Обличчя його посиніло, він важко, уривчасто й глибоко дихав, хапаючи повітря широко розкритим ротом, як риба, щойно витягнута з води. Він ніс на плечі Гуро.
— Сюди, сюди, на ковдру!
Голова Гуро бездушно дивилася в стелю каюти. Закриті очі, стиснутий рот — все це не віщувало нічого доброго. Проте, Микола Петрович не гаяв час марно. Він підніс до губів Бориса трубку від циліндра з киснем. Вставив її в губи. І з радістю помітив, що губи ледве помітно ворухнулися.
Все ще важко дихаючи, Василь високо підняв і пустив руки Гуро: він добре пам’ятав, що саме робив Гуро колись біля майже мертвого тіла Миколи Петровича!..
Груди Гуро підіймалися й опускалися залежно від широких і повільних рухів Василя. Сокіл стояв біля циліндра з киснем і регулював його. Микола Петрович, стоячи навколішки, подавав трубку. Губи мисливця непевно ловили цівку кисню, що з легким шипінням витікала з трубки.
Так минали хвилини. Всі мовчали. Чути було тільки важке дихання Василя та шипіння цівки кисню. Нарешті, новий звук прилучився до цього.