Рижко кивнув головою.
— Тоді переходимо до дальшого пункту нашого порядку денного, — засміявся Гуро. — Виникла в мене одна думка, товариші. — Він глибоко затягся з люльки. — Нібито все в нас гаразд тепер. І інфрарадій ми знайшли, і ультразолото. Чи не так, Вадиме?
— Не тільки знайшли, а вже й почали складати його в ракеті, — з гордістю відповів той.
— Так. Можна сказати, не даремно билися з усякими страховищами, не даремно хвилювалися за кожного з нас по черзі. Не вистачає лише юрських ігуанодонів та археоптериксів…
Сокіл знизав плечима:
— А вам, Борисе, і з ними хотілося б зустрітися? Ще не досить з вас того, що встигли побачити? З мене, принаймні, досить…
Микола Петрович щиро засміявся:
— Знову засперечалися! От тепер я бачу наочно, що все гаразд! Якщо Борис і Вадим знов почали гризтися, — я цілком певний, що всі лихі пригоди позаду!
Гуро тим часом продовжував:
— Я думаю, нам час уже подумати всім про повернення до старої Землі. Що ви так дивитеся на мене? Слово честі, я не збожеволів. Так далеко справа не зайшла. Я чудово пам’ятаю, що наш корабель застряв у скелях, що у нас немає засобів визволити його тощо. Про це все ми чимало говорили. У мене є інша думка.
— Повернутися без ракети?
— Ні, Вадиме, ні. В ракеті. Ось, прошу, подивіться.
Олівець у руці Гуро рисував якусь грубу карту, якийсь план. Всі уважно стежили за ним, схиливши голови.
— Оце — наше міжгір’я, — говорив спокійно Гуро, пихкаючи люлькою. — Воно тягнеться отаким півколом і закінчується тут нагромадженням скель. Бачите? З іншого ж боку воно робить ще два коліна, вздовж нього протікає невеличкий струмок… Я думаю, так, кілометрів за три від того місця, де перебуваємо ми з вами. І цей струмок вливається у велике озеро. Я можу нарисувати тут лише край його, бо це озеро надто велике навіть для твого великого аркуша паперу, Василю.
Олівець Гуро викреслив велике півколо. Три пари очей здивовано подивилися на нього: звідки він може все це знати?
Але ніхто не висловив цієї думки. Невідомо, чи помітив Гуро ті трохи недовірливі погляди, але він спокійно продовжував:
— Це ще не все. До того ж таки озера вливається чималенька бурхлива річка. Дуже цікаво, знаєте: її річище просто паралельне нашому міжгір’ю. Воно, те річище, тягнеться отак…
Олівець мисливця накреслив і це річище.
— В цьому місці, де починається наше міжгір’я, річку відділяє від нього тільки оте нагромадження скель, що виникло там, я гадаю, внаслідок землетрусу. Більше того, я маю підстави думати, що наше міжгір’я, ця геологічна розколина, і було колись старим річищем отієї річки. Тільки після землетрусу, що нагромадив отам скелі й перетнув річці шлях, — вона повернула й потекла іншим річищем.
Риндін, що досі уважно слухав Гуро, раптом поклав руку на папір. Очі його запитливо дивилися на мисливця:
— Борисе, якщо все те, що ви розповіли нам і накреслили на цьому папері, вірно!..
— Все вірно, до останньої риски на цьому плані, — усміхаючись, відповів Гуро.
— Тоді ми вільні! Тоді… — Микола Петрович не знаходив слів.
Василь, все ще не розуміючи нічого, здивовано поглядав на нього.
— І я так думаю, Миколо Петровичу. Ось чому я й вирішив розповісти вам усе це, — радісно ствердив Гуро.
Риндін вихопив у нього олівець:
— Досить лише знищити оцю перепону, — він перекреслив олівцем нарисоване Гуро нагромадження скель у вершині міжгір’я, — і вода з річки рине в міжгір’я. Вона піде своїм старим річищем, вона наповнить наше міжгір’я, вона винесе нас звідси, ми опинимося на озері і…
— І дамо старт нашій ракеті, — закінчив за нього Гуро. — Саме так я й думав, Миколо Петровичу.
— Борисе, ви надзвичайна людина. Я просто не знаю, як це чудово! Друже мій, розв’язано останнє завдання, що стояло перед нами. Друзі мої, чи розумієте ви? Чи розумієте ви, що ми полетимо? Га?
Микола Петрович звертався до всіх по черзі. Очі його сяяли, з обличчя не сходила радісна усмішка. Старий академік, забувши про всі неприємні переживання, про все, що траплялося з мандрівниками за останні дні, радів і сміявся, як дитина.
Гуро востаннє затягся з люльки й поклав її на стіл.
— Ну, радий ти, хлопчику? — спитав він Василя.
— Та хіба ж ви не бачите самі? — радісно відповів Василь, стискаючи мисливцеві руку.
— Одну хвилинку, Борисе, — недовірливо сказав Сокіл, що уважно розглядав карту. — Я не розумію лише одного. Здається; майже весь час ми були вкупі…