— Так, — мимоволі проговорив він, відходячи від вікна.
Широке зручне пневматичне крісло прийняло його тіло в свої обійми. У цьому кріслі не було жодного виступу, жодної твердої частини. Опуклі, надуті повітрям м’які подушки з усіх боків створювали враження, що Микола Петрович просто висить у повітрі, ні на що не спираючись. Це теж було передбачено: хоча під час польоту у міжпланетному просторі не потрібні були не тільки подушки, а й взагалі речі для сидіння, — проте, навігаторові малося відчути всі поштовхи від прискорення руху, аж доки цей рух стане плавким, за самою інерцією, без жодного вибуху. Сокіл і Гуро лежали, прив’язані пасами, у м’яких пневматичних гамаках, що приймали на себе всі поштовхи. Крісло мусило замінити Миколі Петровичу гамак і дати можливість вільно керувати апаратами.
Спокійним рухом Риндін поклав руки на похилий пульт із рукоятками, пересувками й кнопками керування ракетою. Правою рукою він пересунув до себе центральний важіль. Вихідні отвори ракетних труб, дюзи, відповідно пересунулися вниз, скеровані тепер під невеликим кутом до поверхні води.
Потім Микола Петрович узявся до кнопок, що керували автоматичними механізмами, які подавали до вибухових камер ракети потрібні порції прототротилу — неймовірної сили вибухової речовини, складеної інститутом хемії спеціально для космічних ракет.
Тепер залишалося тільки натиснути оцю червону кнопку з написом «вибух». Микола Петрович підвів від пульта своє зосереджене обличчя. Погляд його спинився на циферблатах, розміщених у простінку проміж круглими вікнами. Три маленьких циферблати вгорі, вище них — прямокутний екран перископів ракети, що давала навігаторові змогу, коли він схоче, бачити проти себе все, що відбувалося навколо ракети; один великий циферблат посередині і ще три маленькі нижче. Швидким поглядом Риндін перевірив стан стрілок. Все було гаразд. Годинник показував одинадцяту годину п’ятдесят дев’ять хвилин і сорок п’ять секунд.
Рука Миколи Петровича повільно лягла на кнопки. Різкий звук дзвоника сповістив Сокола і Гуро в центральній каюті про старт. Обличчя Риндіна закам’яніло, очі примружилися, губи стиснулись. З цього моменту від нього, від його пильності і самовладання залежала дальша доля ракетного корабля та його пасажирів. Його рука, що лягла на пульт і лежала досі нерухомо, ледве помітно здригнулася…
І майже водночас здригнулися десятки тисяч людей на берегах Іван-озера. Крізь тремтячі біноклі й підзорні труби люди побачили тоненькі цівки диму, що з’явилися з обох бокових металічних сигар корабля. Спершу це нагадувало звичайний димок, що виривається з вихлопної труби автомобіля чи мотоцикла. Але це тривало одну мить. Суцільні туманні стовпи прозорого диму чи пари вирвалися з кінців сигар, завихрюючи спокійну до того поверхню води. Міжпланетний корабель повільно рушив уперед. Тонкі троси натяглися як струни — і тієї ж секунди порвалися, звившись угору, і впали в воду. Стовпи диму перетворилися на велетенські вихрі. Від них завирувала вода. І, набираючи дедалі більшої швидкості, ракетний корабель помчав поверхнею води на схід.
Лише тепер до людей на берегах озера долинули громоподібні звуки вибухів. Наче грізний грім, що розлягався по всій Землі, на людей упали гуркіт, гудіння, тріск. Немов подув урагану вдарив в обличчя людей — такої сили були повітряні коливання, викликані вибухами прототротилу. Люди насилу утримали перед собою біноклі; зірвані шапки летіли назад. А навкруги, здавалося, розривалося на шматки небо, рушилася земля, вибухали її надра… Глибокі водяні яри з крутими стінами виростали слідом за ракетою, що мчала на схід.
Ще секунда, дві — і ракетний корабель легко відірвався від водної поверхні і слизнув у повітря, як робить це звичайний гідроплан. Стовпи диму перетворилися в повітряні рейки, що ними ракета мчала вище й вище, у безкрає небо, кудись за обрій. Це був чудесний стрибок у невідоме.
Довгі сліди туманного диму ще якийсь час стояли в повітрі, зникаючи за обрієм і повільно розпливаючись у блакитному просторі.
Ракета вже зникла за обрієм. Але її швидкість перевищувала швидкість звуку, і вона, невидима, ще довго гримотіла вибухами.
Та от, нарешті, завмерли останні відлунки вибухів. І стихло все. Глибокі хвилі води докотилися до берегів озера, на яких рокотали інші хвилі, — хвилі багатотисячного людського моря. Люди дивилися на розбурхані хвилі озера, вдивлялися в задимлений обрій, посилаючи востаннє привіт трьом відважним синам Батьківщини, що полинули в холодні простори Космосу…