— А у вас це чудово виходить, Вадиме, — сміявся Гуро. — Мені навіть здається, що ви це навмисне робите. Хочете довести, як байдуже ви ставитеся до вашого вантажу…
Сокіл похмуро огризався:
— Легкодухість ніколи не була мені властива. Ви помилилися адресою, Борисе…
— Бачу, бачу. Василю, відійди трохи далі. Це Вадим натякає на тебе. Бач, як погано бути легкодухим?
Проте, отак ото жартуючи, навіть Гуро полегшено зітхнув, поклавши нарешті циліндр з прототротилом біля скелі:
— Фу!.. Скажемо, не криючись: не зовсім приємний вантаж!
Сокіл мовчки перевірив щілини. Він узяв перфоратор, щоб розчистити їх востаннє. Василь сидів, відпочиваючи, на березі озера і дивився на його дзеркальну поверхню. Облямоване високими скелями, що надавали місцевості дикого й суворого вигляду, озеро було спокійне, жодної хвильки не з’являлося на його поверхні. Дивно було думати, що це — та сама бурхлива річка, яка кипить і мчить свої води між горами. В цій широкій луці не помітно було навіть течії.
Василь думав: невже ж і під цією сріблястою поверхнею існують якісь потвори? Невже й вода на Венері населена неймовірними й жахливими страховищами? Який це страшний, незрозумілий світ!..
Красивий метелик пролетів над його головою, тріпочучи в повітрі широкими барвистими крилами. Василь стежив за його польотом. Метелик покружляв біля берега, мов не зважувався вилетіти на озеро. І потім полетів-таки над водою, то здіймаючись вище, то спускаючись майже до води. Він летів далі й далі. Ось він став уже ледве помітним.
— Красиве створіння! — промовив Василь, дивлячись услід метелику.
І раптом він випростався. Йому здалося, що там, далеко від берега, де летів ледве помітний метелик, на воді з’явилися жмурки. Що таке?
Розбризкуючи воду, над озером з’явилася плеската голова з рогом між очима. Вона блискавично вистрибнула з води, клацнула в повітрі щелепами — і метелик зник.
— Товариші! — вигукнув Василь. — Товариші!
Вадим Сокіл глянув від своєї щілини, не випускаючи з рук перфоратора, яким він працював. Гуро був ближче до берега. Вмить у його руках опинилася гвинтівка. Тихо клацнув її запобіжник.
Величезна істота пливла озером. Довга-довга шия, мов складена з окремих кілець. Широкий тулуб, схований під водою. І тільки там, де він закінчувався під водою, щось немов вирувало. Чудище пливло спокійно, роздивляючись навколо себе своїми великими очима. Тонкий хвіст із відростками здіймався часом над поверхнею води. Та ще можна було помітити широкі плавці, тверді і товсті, якими чудище допомагало собі.
Гвинтівка Гуро повільно підіймалася. Та Сокіл, підскочивши, схопив мисливця за руку:
— Не треба, Борисе, не треба стріляти!
— Чому?
— Наша робота наближається до кінця. Лишилася тільки проводка. Невідомо, може ваш постріл викличе з води ще якихось тварин… це завадить нам… не дасть закінчити сьогодні… не стріляйте, хай вона собі пливе!
Сокіл мав рацію. Гуро поклав гвинтівку на скелю. Очі його з жалем стежили за дивною твариною, що неквапливо пливла далі й далі. Гарний об’єкт для полювання, гарний!.. Але Сокіл мав рацію. Якщо можна уникнути сутички з потворою, треба уникнути.
Дивна істота зникла. Гуро повернувся до Василя:
— Так що, хлопчику, викупаємося? Побавимося з цими симпатичними тваринками? — рука його вказала на озеро.
…Сокіл закінчив розчистку щілин. З допомогою товаришів він уклав у них циліндри з прототротилом і забив щілини кам’яними пробками. Тільки чорний просмолений шнур, в якому ховалися тоненькі проводи, виходив із щілин і, в’ючись поміж скелями, показував шлях до циліндрів.
Товстіший шнур, що увібрав у себе тонші, тягся дном міжгір’я щось із півтора кілометра до самого ракетного корабля. Цей шнур увіходив всередину ракети і кінчався біля пульта керування — командирського місця академіка Риндіна.
Лише одна ніч відділяла тепер мандрівників від найвідповідальнішої хвилини, яка могла принести їм визволення або остаточно поховати ракету під водою. Про цю можливість Микола Петрович чесно розповів товаришам.
— Я не хочу нічого приховувати від вас, — сказав він увечері. — Безперечно, я сподіваюся, що вода винесе ракетний корабель із собою, і ми випливемо в озеро. Ракета легша від води, скелі не так міцно стискають її, щоб вода не підняла наш корабель. Особливо — перший, найміцніший поштовх велетенської хвилі, що рине міжгір’ям. Все це так…