— Приймайте, приймайте, Вадиме. Принаймні, поки вам її дають, цю теорію. Але ви мусите визнати, що Василь вигадав її самостійно, без будь-чиєї допомоги. Честь відкриття належить йому — і більш нікому. Не намагайтеся навіть увійти в компанію. Бо в моїй особі Василь має живого свідка свого відкриття. Ой, Василю, Василю, бути тобі колись академіком!..
Але Василь, остаточно зніяковілий, вже сховався під ковдрою. І не помітив, як заснув, йому снилося, що він гордо й спокійно іде по Венері. Всі страховища — і бачені ним, і небачені — виглядають з-за дерев, з пошаною дивляться на нього. Жодне з них не насмілюється вийти й напасти на нього. Він іде гордо і впевнено, він указує рукою на тварини і визначає:
— Ти — комаха, і тобі корисне повітря з вуглекислотою. Ти — багатоніжка. Ти — дощовик. Ти — сколопендра, і знай своє місце. Хоч ти й зросла дуже великою, але однаково залишилася тільки сколопендрою. Ану, хто там ще, виходьте, я подивлюся!
Він, Василь, видатний учений. Його поважають і шанують всі — навіть ці тварини. На грудях у нього сяє орден Леніна — відзнака за його наукові досягнення. Він іде й командує тваринам:
— Виходьте, виходьте! Ближче! Зараз я всім вам скажу, хто ви такі, звідки взялися і чому зросли такі великі. Вилазьте, вилазьте, мені ніколи! Вилазьте!..
Але — хто це заважає йому? Чий це голос повторює:
— Вилазьте! Вилазьте з гамаків, друзі мої! Вставайте! Час не жде!
Василь розплющує очі. Ранок. Біля нього стоїть Микола Петрович. Він командує:
— Швидше снідати, друзі мої! Сьогодні вирішується наша доля. Швидше, швидше! Василю, не ховатися під ковдру. Ану, вилазьте!..
Сніданок пройшов в урочистому мовчанні. Василь поглядав крізь вікно на звичні вже скелі, папороть, пальми. Йому згадувалося, з яким подивом він поглядав на цей краєвид в день прильоту. Яке тоді все було нове, незвичне, цікаве! А тепер… тепер хотілося якнайшвидше вибратись з цієї планети потворних комах!..
Сніданок закінчився. Голос Миколи Петровича пролунав особливо урочисто, коли він сказав:
— По гамаках, друзі мої! По гамаках! І прошу прив’язатися якнайміцніше.
Потім він додав так лагідно й ніжно, як міг говорити тільки він один, старий Микола Петрович Риндін:
— Не знаю, що жде нас за кілька хвилин. Проте, з якою радістю я зустріну визволення разом з вами, мої любі друзі!..
Його пильний погляд перевірив ще раз усе в центральній каюті: чи все на місці, чи все прив’язане й зачинене. Потім він востаннє поглянув на товаришів і вийшов до навігаторської рубки.
Мандрівники мовчали. Просто перед Василем був широкий екран перископа. Крізь нього було видно скелі, шматочок неба, пальми, що похитувалися під подувами вітру, два великі кипариси… і прапор, їхній червоний прапор на високій щоглі!
Та ось почувся легкий скрегіт. Підкоряючись автоматичному механізмові, що його примусив діяти Риндін, вікна закривалися металевими віконницями. Міцні сталеві щити висувалися з стін і закривали вікна. В каюті стало темно. Тільки великий екран перископа світився в центрі стелі перед очима мандрівників.
Картина скель на екрані пересувалася. Очевидно, Микола Петрович пересував перископ. І ось образ застиг. Василь пізнав ці скелі. То була вершина міжгір’я, звідки мусила прийти велика водяна хвиля.
— Увага! Включаю струм! — пролунав суворий і серйозний голос академіка.
Задзеленчав сигнальний дзвоник. Починається!
Та було все так само тихо. Жодного звука, жодного руху. Очі мандрівників невідривно дивилися на екран. Василь мимоволі рахував нишком:
— Раз, два, три… п’ять… вісім… дванадцять…
І, хоч цього всі чекали, — якось зовсім несподівано, раптово над скелями з’явилася чорна хмара. Вона швидко розходилася в усі боки, закриваючи небо. Василь догадався: то був дим і порох від страшного вибуху прототротилу.
Але юнак не встиг промовити й слова, як між скелями, там, де міжгір’я звертало праворуч, — блиснула вода, яскрава, як срібло. Майже вертикальна водяна стіна виросла в міжгір’ї, від одного боку до другого.
Ця стіна на мить завмерла на близькому обрії — і враз ринула до ракетного корабля, ринула з неймовірною швидкістю. Василь забув рахувати. З завмиранням серця він дивився на екран. Ось верхня частина водяної стіни, заввишки метрів з десять-п’ятнадцять, наче обвалилася кипучим водопадом униз. Але не встигла перша хвиля водопаду впасти й до середини водяної стіни, як та стіна знову вигнулася вперед і з іще більшою швидкістю стрибнула, здавалося, просто на екран.
— Ой! — не стримав вигуку Василь.
Міцний удар струснув ракетний корабель. Немов би хтось ухопився за його хвіст і безупинними дужими поштовхами намагався підняти ракету, поставити її сторч, на голову. Вже нічого не було видно на екрані. Тремтячий туман затяг його.