Ракетний корабель увесь тремтів. Гумові троси, що держали гамаки з мандрівниками, товсті амортизатори — то розтягалися, то скорочувалися. Гамаки виписували в повітрі складні лінії. З буфету в стіні випала й покотилася пляшка. А корабель гойдався, він немов напружувався, намагаючись стрибнути…
«Невже не витягне??» — подумав Василь.
І ось почувся неприємний, тягучий скрегіт. Ракетний корабель повільно рушив з місця. Він терся металевими боками об скелі, він продирався крізь них. Рвучко зупиняючись і знову посуваючись, ракета повільно повзла. Припинилися різкі поштовхи знизу вгору, замість них з’явилися інші — ззаду наперед.
Раптом корабель спинився. Оглушливий скрегіт перейшов у стукіт. Ракета не посувалася далі. Вона тремтіла, кожна річ у каюті вібрувала і дзвеніла. Вода не витягла корабель, він знову лежав, затиснутий скелями…
«Під водою… під водою…» — дзвеніло у вухах Рижка.
І знову важкий удар. Щось грякнуло по стінці ракети — десь біля бічної дюзи. Цей удар гучним дзвоном пролунав у каюті — і стих.
Василь почув стурбований голос Сокола:
— Таки вдарив якийсь уламок скелі!..
Ракетний корабель знов гойднувся. Мабуть, цей міцний удар зрушив ракету з місця. Знову почулися повільні поштовхи ззаду наперед. Поштовх, зупинка, знов поштовх… Немов жива істота, скрегочучи металом об каміння, ракета повзла між скелями, ніби шукаючи собі шлях у воді. Раптом вона різко шарпнулася, ще раз спинилася, немов важко вдарилася об щось. А потім усе змішалося перед очима Василя.
Каюта крутнулася, стеля її раптом стала підлогою. Гамак виписував плавну дугу. Потім Василь почув, що він висить униз головою і догори ногами. Ракета обернулася хвостом угору. З секунду вона стояла так, ніби чекаючи чогось, — і важко впала знов, уже на спину. Тепер її мчало хвостом уперед, розгойдуючи дедалі більше.
На екрані перископа щось блиснуло. Майнуло світло.
— Небо! Небо! — радісно гукнув Василь.
Так, це було сіре, хмарне небо. Невисоко над водою проносилися важкі, немов свинцеві, хмари, з яких готова була щохвилини ринути злива. Але це таки було справжнє небо. Ракета визволилася з кам’яних обіймів скель, вона пливла поверхнею нової бурхливої ріки, що котила кипучі свої хвилі давнім своїм руслом — міжгір’ям, у якому ще недавно лежала ракета.
— Ура! Ура! Ура! — вигукував Василь, не пам’ятаючи себе від радості.
Його вигуки були такі веселі, такі безпосередні, що з інших двох гамаків через кілька секунд теж пролунало:
— Ура! Ура! Ура!
То Сокіл і Гуро відповідали Василеві, що кричав далі:
— Пливемо, пливемо, річкою пливемо! Миколо Петровичу, пливемо!
Гойдання ракети почало зменшуватися. Корабель заспокоювався на поверхні річки. Василь відчував, що його груди розпирає шалена радість. Їй треба було знайти вихід, треба було щось зробити. Він не витримав.
Забувши про суворі накази Риндіна, про сталеву дисципліну на ракеті, прихильником якої він завжди був, — Василь відстебнув ремені, що прив’язували його до гамака, стрибнув униз, на підлогу і, ледве зберігаючи рівновагу, широко розставляючи ноги, як роблять це матроси на палубі пароплава під час хитавиці, кинувся до навігаторської рубки, вигукуючи своє «ура!»
Услід йому лунали вигуки здивованих Сокола й Гуро:
— Василю, куди ви?
— Хлопчику, ти що, збожеволів?
Але Василь не чув нічого.
Як куля, він влетів до навігаторської рубки, підбіг до здивованого Риндіна, який даремно намагався зробити суворе обличчя, ухопив його за шию обома руками і міцно поцілував у обидві щоки гарячими дзвінкими поцілунками. Риндін, усміхаючись, похитав головою:
— Ой, пустун! Ой, недисциплінований хлопчисько! От я тобі…
Але в нього самого очі зробилися вогкими. Замість вичитувати хлопцеві нотації, він обняв його шию однією рукою і разом з ним дивився в екрани перископа, де швидко пропливали незнайомі скелі й кручі берегів, увінчані зеленими плямами хащів, мережаним листям папороті й небаченими розлогими деревами.
Ось береги почали відступати в боки. Річка, здавалося, ширшала.
Ракетний корабель, стиха погойдуючись, плив уже поверхнею величезного озера, срібло якого зливалося з далеким обрієм.
Лагідні хвилі билися в боки ракети, що пливла вперед і вперед, гордо піднявши ніс. Дюзи її дивилися під кутом у воду. Хід ракети помітно повільнішав. І ось вона спинилася остаточно, майже нерухомо.