Гуро вийняв з буфету дві пляшки, поставив їх у пружинисті кільця на столі. Він оглянув критичним оком стіл:
— Ніби все гаразд. Як вам здається, Вадиме?
— Приємна картина. Зокрема — для мене, бо щось мені дуже хочеться їсти.
— Тільки ось незвично якось, що немає стільців… — додав Гуро.
Але веселий голос заспокоїв його:
— Повірте мені, Борисе, що повітря буде вам за найм’якший стілець. Сідаймо, друзі мої, сідаймо до столу!
Це була дивна, небачена картина. З трьох боків стола у повітрі сиділи три мандрівники Всесвіту. Щоправда, їхні пози не можна було цілком вважати за пози людей, які сидять. Певніше, мандрівники висіли в повітрі, не спираючись ні на що. Але це було так зручно, так вигідно, що через кілька хвилин про стільці ніхто і не згадував. Риндін попередив:
— Тільки без різких рухів, друзі мої. Пам’ятайте — дія дорівнює протидії. Натискуючи на щось, ви відштовхнетесь від речі з такою самою силою.
— Як Борис від стінки, — засміявся Сокіл.
Гуро всміхнувся й собі, згадавши, як його кидало по каюті.
— Ну, починаймо.
Микола Петрович узяв одну з пляшок. Вона була гумова, дивної грушовидної форми. Риндін відкрутив пробку, перекинув пляшку шийкою вниз. З неї не витекло ні краплини, як і слід було чекати. Тоді Риндін підніс її до чашки, що звужувалася в верхній її частині. Він устромив шийку пляшки в чашку і натиснув боки пляшки. Чашка наповнилася вином, видавленим з пляшки. Так само зробив Микола Петрович і з чашками помічників.
— Наш перший тост за щасливий старт із Землі, — урочисто промовив він.
Кожен вийняв з пружинистого затискача скляну трубочку і крізь неї висмоктував вино з чашки.
Першим відірвався Сокіл.
— Дуже смачно. Дуже, — промовив він. — От тільки дратує ця трубочка. Мені значно більш сподобалося б пити вино просто з чашки, без неї.
— Спробуйте, — лукаво відповів Риндін.
Сокіл поклав трубочку просто в повітря. Вона хитнулася кілька разів — і спинилася, звиснувши в повітрі. Гуро з цікавістю стежив засухами Сокола, який підніс чашку до рота, потяг з неї. Його руки здригнулися. Чашка хитнулася.
І в ту ж мить із неї вилетіла червона рідка куля. Коливаючись, вона пролетіла повз Сокола і подалася по каюті.
— Тримай, тримай, — вигукнув Гуро, — вино полетіло!
Куля, коливаючись, пливла в повітрі.
— Ну, ловіть тепер її, Вадиме, бо інакше вона розтечеться по першій-ліпшій речі, — сміючись, сказав Риндін.
Сконфужений Сокіл кинувся навздогін за кулею з вина, але спіймати її було не легко. Від найменшого руху повітря куля відхилялася вбік. Сокіл летів за нею, перехоплюючись руками за поруччя й петлі, але куля, немов жива істота, змінювала напрям, відштовхувана повітрям.
— Ротом, ротом ловіть! — сміявся Гуро.
Сокіл, видимо, розгубився. Різким рухом руки він спробував спіймати кулю, забувши, що це — рідина. Йому пощастило зачепити її. І враз куля зникла. Червоне вино обліпило руку Сокола, швидко розтеклося по ній, по пальцях, під рукав. На сорочці в нього з’явилися червоні плями. Пальці були немов у червоній рукавичці — вино тонким шаром укрило їх.
Черга глузувати була тепер за Борисом Гуро, що він і зробив, не стримуючи веселого сміху. Навіть Риндін засміявся, коли розгублений Сокіл повернувся до стола, витираючи руку хусткою.
— Тепер переконалися, що з трубочкою краще? — спитав Риндін.
Сокіл мовчки нахилив голову. Так, з трубочкою було певніше і безпечніше.
Гуро відкрив бляшанку з консервами. Тут несподіванок не було. Кілька хвилин мандрівники їли мовчки. Нарешті Гуро, який весь час щось обмірковував, звернувся до Риндіна:
— Миколо Петровичу, — сказав він, — значить, ми вже далеко від Землі? Якщо я нічого не важу… Я трохи не розумію, адже Місяць тяжіє до Землі… чому ж не тяжію я?..
— Дуже просто, — відповів Риндін, продовжуючи їсти. — Наше тяжіння до Землі компенсується тією швидкістю, з якою ми летимо. Адже тепер ми пересуваємося в просторі з швидкістю понад одинадцять тисяч метрів на секунду. Це — космічна швидкість. Ми віддаляємося від Землі. Коли наша ракета дедалі прискорювала швидкість, це прискорення створювало для нас перебільшену вагу. Тепер прискорення немає. Ми летимо, або, якщо хочете, падаємо у Всесвіт по інерції, не зменшуючи і не прискорюючи швидкості. І за таких умов тяжіння Землі для нас не існує.
— Ми самі собі планета, — пожартував Сокіл.