V. НЕСПОДІВАНИЙ СУПУТНИК
— Ой! — скрикнув Вадим Сокіл, енергійно протираючи очі.
Від несподіванки він аж підстрибнув, забувши про свою невагомість. І відразу його підкинуло вгору, аж під стелю, стукнуло головою. Лише тут він встиг схопитися рукою за шкіряну петлю, щоб спинитися. Але очі його не відривалися від обличчя незнайомця, який в свою чергу дивився на нього крізь скло шолома.
Микола Петрович Риндін вражено похитував головою: от так дивна несподіванка!.. Проте Гуро, єдиний з усіх, що не втрачав спокою, принаймні зовні, — Гуро впевненим рухом узявся за шолом, підняв його вгору і ввічливо вимовив:
— Прошу, шановний товаришу, прошу. Будь ласка, виходьте без церемонії. Давайте знайомитися.
Лише Риндін помітив, як після цього права рука Бориса зціпилася в кулак, немов готуючись до можливих ще несподіванок. Втім, незнайомець не сперечався. Він покірно вилазив із скафандра. Очевидно, він ніяк не сподівався, що втратить вагу. Вилазячи з металевого кільця скафандра, він надто різко відштовхнувся від нього — і пролетів уздовж усієї каюти, вдарившись об стіну.
— Ой! — скрикнув він, немов копіюючи вигук Сокола, що дивився на нього згори.
Незнайомець незграбно борсався в повітрі, не знаючи, як спинитися. Нарешті залізна рука Гуро схопила його за плече й притиснула до підлоги.
— Ну, давайте знайомитися, чоловіче. Хто ви такий і чому опинилася тут? — грізно спитав Гуро, придивляючись своїми гострими очима до незваного гостя. — Десь я неначе вже мав честь бачити вас…
За холодними сірими очима мисливця немов був схований фотоапарат. Це була своєрідна й рідкісна властивість Бориса Гуро: один лише раз побачивши десь людину, мандрівник пам’ятав її завжди. Він міг здибати цю людину потім, через кілька років — і відразу пізнати її, згадати її ім’я, риси, одяг. Наче кадри кінофільму пробігали й зараз у пам’яті Гуро: ракетний корабель виходить на озеро… вони з Соколом і Риндіним стоять на вишці… людина з фотоапаратом… корабель легко поплив по воді… так, так!.. Знайома юнгштурмівка, підперезана ременем, короткі штани, панчохи!..
Золоте волосся юнака розкуйовдилося, на високому лобі червоніла гуля, мабуть від удару об стіну. Гуро свиснув:
— Еге, я знаю вас, дорогий товаришу. Що ж ви, один тут чи в супроводі вашої супутниці, що була з вами на березі Іван-озера?
Юнак здивовано дивився на нього, не розуміючи, очевидно, звідки Гуро знає його. Але і мандрівники були вражені не менше.
— Звідки, Борисе? Звідки ви знаєте його? — спитав здивовано Микола Петрович.
— Так, так, — мовив значущо удруге Гуро, ще раз оглядаючи юнака з голови до ніг.
Його проникливий погляд помітив на сорочці в юнака дірку — якраз там, де мав бути ґудзик.
Юнак уважно стежив за поглядом Гуро. Він теж помітив дірку. Зніяковівши, юнак враз затулив дірку рукою.
— Нічого, нічого, — спокійно зауважив Гуро. — Цю невеличку ваду вашого костюма легко можна ліквідувати. Ось, прошу. Чи не допоможе вам це? Здається, ви власник цього ґудзика?
На його простягнутій долоні лежав ґудзик, відірваний разом з клаптиком сіро-зеленої тканини, — тієї самої тканини, з якої була пошита сорочка юнака.
— Виходить, вам, юначе, було замало просто собі спостерігати, як виводили ракетний корабель на озеро? Адже саме ви, якщо я не помиляюся, були тим експансивним юнаком, що весь час сповіщав натовп про стан корабля, вигукуючи всякі там «іде», «пливе» тощо? Не пам’ятаю тільки, щоб хтось просив вас робити ці повідомлення… А потім ви пробралися навіть до середини корабля. Хм, здібна людина, здібна.
Гуро повернувся до Риндіна й Сокола:
— Так ось хто був у нас в ракеті перед стартом, — зловісно процідив він. — Я бачив цього приємного незнайомця з нашої вишки, коли виводили ракету на озеро. Він був у натовпі з якоюсь дівчиною і привернув мою увагу тим, що весь час вигукував щось. Шкодую, що тоді я не зацікавився ним більше, шкодую… Так що ж, правду я кажу? То були ви? — звернувся він знов до юнака, що збентежено перебирав пальцями ремінь на сорочці. — Ви були на березі разом із якоюсь дівчиною? Та відповідайте, нарешті!
Голос Гуро набув загрозливого тону.
— Почекайте, Борисе, здається, ви зовсім його перелякали, — спинив мисливця Микола Петрович. — Відповідайте, юначе. Адже тепер ховатися нема чого. Чи ви боїтеся?
Юнак несподівано сміливо підвів голову. Очі його блиснули.