— Я нічого не боюся. Можу відповісти на всі запитання. Так, я був на березі. Разом з дівчиною. То — моя сестра. І бачив, як виводили корабель. Ну, і тоді я остаточно вирішив здійснити те, про що мріяв весь час. От, коли побачив ракетний корабель, як він вийшов на воду, так і вирішив остаточно, до кінця…
Він змовк на хвилинку, немов збираючись із силами. Доторкнувся рукою до гулі на лобі, знизав плечима, ніби звільняючи їх від якоїсь ваги. Обличчя його скривилося. Він зблід і похитнувся. Гуро підхопив його своєю міцною рукою:
— Що таке?
— Це від хвилювання, — сказав Сокіл, з жалем поглядаючи на бліде обличчя юнака.
— Ні… не тому… — відповів той, через силу вимовляючи слова. — Просто… мене надто штовхало там… у скафандрі… товкло… і тепер мені дуже погано…
— Вадиме, дайте йому трохи вина, — сказав стурбовано Микола Петрович. — Хлопець зазнав на собі вплив прискорення руху ракети без ніяких полегшень! Товариші, адже він витримав усе це в жорсткому скафандрі. Ви були в ваших гамаках, я в моєму кріслі… а він… бідолаха, це було, мабуть, жахливо, — закінчив він, згадуючи про свої почуття під час того, як корабель прискорював рух.
Сокіл уже дав юнакові чашку з вином, трубочку. Той одпив трохи. На обличчі його з’явився рум’янець. Він поглянув збентежено на Сокола, на Гуро, на Риндіна і, вклонившись йому, сказав:
— Звісно, я дуже винний перед вами, Миколо Петровичу…
— Звідки ви мене знаєте? — вражено запитав Риндін.
— Я знаю всіх вас. Вас, Миколо Петровичу, і вас, товаришу Сокіл, і вас, товаришу Гуро, — уклонився тепер юнак усім по черзі.
Щось подібне до усмішки промайнуло в його очах.
— Але чому ви тут, чорт візьми?.. — гримнув Гуро. — Чого вам тут треба? І що ви тут робитимете? Яка мета у вас була?
— Летіти разом з вами на Венеру, — спокійно відповів юнак.
Риндін знизав плечима:
— Цілком зрозуміло, що летіти. Не викинемо ж ми вас із ракети…
— І я сподіваюся, що не викинете, — підтвердив юнак.
— Нахаба! — гримнув знов Гуро. — Помиляєтесь! Можу викинути!
І він зробив дуже виразний жест. Проте, Риндін спинив його.
— Друже мій, — мовив він, звертаючись до юнака. — Досить похвально, що ви не втрачаєте мужності. Але — невже ви не уявляєте собі всіх небезпек, що чекають нас і вас? Ви не уявляєте собі, як може відбитися на нашому загальному стані ваша несподівана поява тут! Ракета розрахована лише на трьох пасажирів. На нас трьох розраховані й усі наші запаси. Чим, наприклад, ми годуватимемо вас?
— Я, Миколо Петровичу, звик їсти дуже мало. Весь останній місяць я звикав їсти якнайменше і згоден тепер їсти лише те, що залишатиметься після вас усіх. Мені вистачить, — переконливо відповів юнак.
Риндін не стримав посмішки: щось починало йому подобатися в цьому хлопцеві. Навіть оця наївна відповідь… «Він їстиме тільки те, що залишатиметься!..»
— Ну, про це потім, — сказав він. — Вас запитували, хто ви і чому опинилися тут?
— Звуть мене Василь Рижко. Маю сімнадцять років. Закінчив середню школу. Комсомолець…
— І пішов на такий недисциплінований вчинок, як потай залізти до корабля? Поставити під небезпеку успіх нашої експедиції? — докірливо мовив Риндін.
Рижко зашарівся. Його рука мимоволі схопилася за сорочку — в тому місці, де звичайно буває начеплений значок. Обличчя юнака було збентежене. Значка на грудях не було. І раптом він, згадавши щось, пошарив у ніші, де був скафандр, і витяг свій значок.
— Обірвався, коли мене вперше штовхнуло, — пояснив він. — Миколо Петровичу, слово честі, я добре розумію свою провину. Але ж іншого виходу не було. Я писав вам, просив вас узяти мене з собою…
— Писали?
— Так, писав. І навіть відповідь одержав, що це неможливо. Від вашого секретаря.
— І це вас не спинило?
— Спочатку спинило. А потім я все підрахував. А коли побачив корабель на воді, то й зовсім вирішив, що… що полечу з вами до Венери… і назад, — додав він по паузі.
— Чуєте? І назад! Далі?
— І в мене не було іншого шляху, як потай сховатися в ракеті перед стартом. Це було дуже важко, пробратися сюди…
— Ще б пак! — ствердив Гуро, згадавши про пильну охорону корабля.
— Ну, я їх перехитрив. Пробрався. І заліз у скафандр. А товариш Гуро знайшов мене… на щастя, вже тепер, коли ракета летить…
Риндін поглянув на своїх супутників. Ті поглянули на нього. Становище було таке, що, дійсно, нічого не лишалося робити. Бо й справді, ракета летить. На Землю цього юнака не вернеш…
Рижко тим часом задумливо крутив у руках ґудзика, даного йому Гуро. Він помітив, що на нього дивиться Риндін, і зовсім спокійно пояснив: