— Коли я ліз у скафандр, то дуже поспішав. Боявся, що ви прийдете. І, мабуть, відірвав ґудзик. Доведеться тепер пришивати…
Цей хлопчисько розмовляв так спокійно, так безтурботно, наче й справді він не зробив нічого загрозливого, нічого злочинного. Немов їхав у вагоні трамваю зайцем. Контролер знайшов його, примусив купити квиток. І все, справа закінчена, можна згадати й про пришивання ґудзика, обірваного в натовпі. Саме так подумав Сокіл. Він сказав задумливо:
— Слухайте, чи розумієте ви справді, що наш ракетний корабель — це не вагон трамваю, куди завжди можна пустити ще одного зайвого пасажира? Це ж ракета! Ракета, розрахована лише на трьох!
— І з якої вас тільки й лишається, що викинути! — додав безжалісно Гуро.
Навіть Риндін зауважив:
— І що в цій ракеті було місце лише для людей, цілком готових до важкої подорожі!
Рижко з готовістю відповів:
— Слово честі, я все це розумію. Але в мене не було іншого виходу. Я ж вирішив летіти на Венеру…
— Ні, чуєте? Він вирішив! Га? Він — вирішив! — безпорадно розвів руками Сокіл.
— Їсти я буду дуже мало, — вів далі Василь Рижко, — я ж сказав уже, що я добре тренувався. Важу я так само дуже мало. А за час подорожі ще схудну, от побачите, схудну. І до подорожі я так само підготований. Можу допомагати вам, Миколо Петровичу, вести спостереження над приладами. Вивчав це в обсерваторії…
— Що?
— Вивчав три місяці в обсерваторії. Ще перед тим, як написати вам листа. Моя мати там працює, в тій обсерваторії. От я й скористувався з цього. Звісно, їй я нічого не казав про свою мету. Вам, товаришу Сокіл, допомагатиму працювати під час шукання елементів на Венері. Хемія й геологія — мої найулюбленіші науки. Завжди мав у школі «відмінно». І вам, товаришу Гуро, допоможу. Маю звання ворошиловського стрільця. Ось, — знайшов він у ніші скафандра ще один значок. — Теж, певно, обірвався, коли штовхнуло… Ну й товкло ж мене там, у скафандрі! Думав, не витримаю, закричу від болю… Та це дрібниця. Я хочу тільки сказати, що я теж підготований до подорожі. Факт!
Гуро взяв з повітря свою люльку, з великими труднощами запалив її знов. Йому теж починав подобатися цей хлопець із безстрашним обличчям, що ледве помітно всміхнувся й додав, дивлячись просто в вічі Гуро:
— І ще: я не курю. Отже, не витрачатиму на себе багато повітря…
— Ну, що ви скажете, Миколо Петровичу? — всміхнувшись, поскаржився Гуро. — Він навіть глузує, справді, цей хлопчисько!
— Почекайте, Борисе, — серйозно сказав Риндін. — Це все ж таки досить складна справа. Адже його треба буде годувати. Звідки ми візьмемо зайву їжу?
Але замість Гуро відповів знов Рижко. Він спокійно зауважив:
— Ракета летітиме до Венери, я пам’ятаю, сто сорок шість днів. На спуск до Венери ще, припустімо, п’ятнадцять днів. Разом — сто шістдесят один день. Продуктів ви маєте на п’ятсот днів, ураховуючи резервний недоторканий запас.
— Так, бо на Венері, можливо, діставати їжу буде важко, — підтвердив Риндін. — Проте, звідки ви все це знаєте?
— Читав про всі ваші розрахунки, Миколо Петровичу. Усе, що друкувалося. Отже, продуктів вистачить і на мене.
Сокіл злісно зиркнув на Василя — так, що навіть Гуро здивувався: звідки в мирного геолога стільки люті?
— А коли ми на Венері не поновимо запасів? Адже може бути й так? Що буде тоді?
— Цього не може бути, — відповів так само спокійно Рижко. — Адже на Венері ми зустрінемо страховищ такого розміру, що одного з них нам вистачить поповнити всі запаси. Я читав ваші статті про фауну Венери, про тварин, які живуть на ній, товаришу Сокіл. Одна потвора з ваших статей, товаришу Сокіл, одна куля з гвинтівки товариша Гуро — і все буде гаразд. Факт!
Гуро засміявся:
— Ні, таки його справді нічим не дошкулиш. От упертий хлопець! Миколо Петровичу, у мене є пропозиція.
— Яка?
— Давайте, перевіримо, що він дійсно знає. Хай кожен з нас запитає в нього щось із своєї спеціальності. І хай наш новий супутник відповідає. Чи доведе він свою підготованість до подорожі? Вихваляється він добре, а на ділі?..
— І на ділі доведу. От побачите, — упевнено відповів Рижко.
— Гаразд!
Почав цей своєрідний іспит Микола Петрович. Він кашлянув, зібрав у кулак свою борідку, як робив це тоді, коли ще читав лекції студентам. Подивився скоса на Рижка і сказав:
— Е… побачимо, побачимо… Будь ласка, скажіть нам, яка відстань від Землі до Венери?
— Під час так званої сполуки, цебто, у найближчому стані, — сорок два мільйони кілометрів, — одним духом відповів Рижко.
— Хм… Правильно, га?