Рижко задумався, опустивши пістолет униз.
— А й справді, що робити? — задумливо промовив Гуро. — Вадиме, як ви гадаєте?
— Хм… зараз поміркую, — відповів той, зсуваючи окуляри на лоб.
Але Рижко вже відповідав сам:
— Треба дуже спертися спиною в стіну. І все.
Так він і зробив. І знову підвів дуло пістолета.
— Клац!.. Клац!.. Клац!..
Постріли йшли один за одним. А слідом за останнім, десятим, Гуро підніс угору прострілену мішень, подивився. Потім він не менш значущо поглянув на Рижка. Мовчки потиснув йому руку. І лише тоді сказав, звертаючись до Риндіна й Сокола:
— Радий буду, якщо за час подорожі і ви досягнете таких само успіхів. Але для цього вам доведеться сумлінно попрацювати, потренуватися. Такі наслідки даються не зразу й не легко. Бо цей хлопчик…
Він зробив багатозначну паузу:
— Цей хлопчик всадив усі десять куль, як одну, в саме яблучко. Жодного промаху, жодної кулі поза межами яблучка — як і слід ворошиловському стрільцеві!..
VI. НЕБЕСНИЙ МАРШРУТ
До вечора (власне, умовного вечора, бо в ракеті весь час був день) Василь Рижко остаточно завоював симпатії мандрівників Всесвіту. Щодо Гуро, то тут перемога Рижка стала остаточною зразу після надзвичайних наслідків стріляння. Микола Петрович теж здався після ще однієї невеличкої розмови про ракети й міжпланетні подорожі. Навіть Сокіл, що ставився до Рижка з помітним упередженням, поглядав тепер на юнака з цікавістю, думаючи: «Здібний хлопчисько, здібний…»
Вечеряли вже всі разом. Рижко чесно виконував узяті на себе зобов’язання, намагаючись їсти якнайменше. Проте, Риндін поставив перед ним велику бляшанку з консервами й розпорядився:
— Ану, їжте, хлопче. У нас тут, знаєте, треба добре їсти, бо до Венери ми мусимо з’явитися міцними й здоровими. Отже, досить з мене ваших розмов про «голодне тренування».
— Це розпорядження чи побажання, Миколо Петровичу? — серйозно спитав Рижко.
— Розпорядження. А що?
— Ну, коли розпорядження, то я, звісно, не маю права сперечатися. А коли б не розпорядження, то…
Проте, Василь не закінчив, уткнувши носа в бляшанку.
І тільки ритмічні рухи його щелепів показували, як він «натренувався голодувати»… Через п’ять хвилин Сокіл зазирнув у бляшанку. Він побачив чисте дно. Рижко з насолодою випив води і погладив свій живіт:
— Тепер можу тренуватися далі… Факт!
Умовна ніч минула швидко. Втомлені незвичними відчуваннями мандрівники спали міцно: Риндін, Сокіл і Гуро по своїх гамаках, Рижко на найм’якшому з пуховиків — повітрі, прив’язавшись до стіни. Він устиг ще спитати:
— Зрештою, навіщо ті гамаки?.. Адже так само добре спати, як я — просто на повітрі…
На що Гуро відповів йому:
— Тільки внаслідок звички спати на ліжку, людині приємніше проводити ніч не так, як ти, а хоча б у гамаку. Однаково ж вони є — чого ж їм висіти даремно?..
Василь мовчав, бо вже спав.
Академік Риндін прокинувся першим. Він розклав у навігаторській рубці рисунки й схеми, небесні карти, розставив прилади, щоб перевірити шлях ракети. Супутники його ще спали, Микола Петрович не хотів будити їх. Він включив екран перископа, що дозволяв з допомогою складної системи дзеркал оглядати небосхил, і насамперед скерував перископ назад, туди, де залишилася стара Земля. На чотирикутному екрані перед ним світлими рисами позначилася своєрідна картина.
Темно-фіолетове, майже чорне небо, глибоке й бездонне. І на ньому — великий жовтувато-рожевий диск, укритий білими, неправильної, химерної форми плямами. Ці плями повільно, ледве помітно пересувалися по диску, то ховаючи під собою більшу частину його, то, навпаки, звільнюючи окремі частини. І тоді поза ними видно було знайомі обриси материків і океанів… Так, це була стара Земля, від якої ракета невпинно віддалялася, линучи складною кривою лінією до Венери…
Дивне, ніколи і жодною людиною не бачене видовище!.. Ось покручені береги Европи… Піренейський півострів… Британські острови… вони лише майнули і зразу ж знову сховалися за хмарами, за тими білими плямами, що пливли, вкриваючи земну кулю. Ось Апеннінський півострів… Але — як же й хочеться, просто тягне поглянути на велетенську Радянську країну… Вона мусить бути он там, праворуч заважають хмари, вони затягли весь суходіл…
Образ на екрані трохи здригався, коливався. Риндін повернув рукоятки, що встановлювали оптичний фокус. Образ пояснішав, застиг. Веселий голос з-за спини Риндіна промовив:
— І як же красиво, Миколо Петровичу!.. Просто дивно… Правда, це Земля?