Вчені цілого світу покладали надію на те, що ракетний корабель академіка Риндіна допоможе, нарешті, з’ясувати остаточно природу цього загадкового випромінювання. Щоправда, дехто з учених висловлював навіть побоювання, що вплив космічного проміння в міжпланетному просторі може шкідливо відбитися не тільки на апаратах експедиції, а й на її учасниках. Але це були лише побоювання. Крім того, ракетний корабель мав у собі запаси свинцю в аркушах. Це був конче потрібний матеріал для пакування інфрарадію, який Риндін із Соколом мали відшукати на Венері й привезти на Землю. Як відомо, випромінювання радію (отже, і інфрарадію) затримуються саме свинцем. Космічне проміння теж у певній мірі затримується свинцем. І академік Риндін мав на увазі захистити апарати й людей, в разі потреби, тими свинцевими аркушами.
Так чи інакше, досі ніхто з учасників експедиції не відчував ніяких змін, ніякого впливу космічного проміння на свої організми, хоч корабель уже добу летів у міжпланетному просторі. Сокіл уважно провадив свої дослідження, вимірюючи інтенсивність і напрямок потоків космічного проміння.
Він працював із складними приладами, частина яких була розміщена зовні, на поверхні ракети. Василь з повагою поглядав на циферблати, де тремтіли чутливі стрілки, які визначали інтенсивність проміння, що пронизувало ракету. Інші прилади дозволяли встановлювати напрямки, в яких проміння линуло космосом. Річ у тому, що певна частина учених взагалі відкидала думку про якийсь переважний напрямок потоків проміння. І дослідження Сокола, щохвилини приносили нові відомості науці, проливали світло на походження таємничого явища.
Сокіл нікому, крім Риндіна, не говорив нічого про наслідки своїх спостережень. Лише старий академік мав право вільно підходити до інженера під час його роботи, зазирати через його плече на розрахунки й записи. Одного разу Василь почув таку розмову:
— Ви певні, що головний потік іде саме зі сторони Геркулеса?
Це запитував трохи стурбованим голосом Микола Петрович. Сокіл відповів, вагаючись:
— Поки що всі дані говорять за це, Миколо Петровичу. Але годину тому прилади відзначили зміну напрямку на шість градусів. Може — це був вплив зміни напрямку ракети? Ви не помітили?
— Доведеться негайно перевірити.
І Риндін зник у навігаторській рубці. А Сокіл з головою поринув у складні розрахунки.
Найбільше подобалося Василеві допомагати Гуро, який стежив за численними приладами, що автоматично поновлювали запаси кисню в повітрі та поглинали зайвий вуглець і шкідливі гази — залишки людського дихання. Василь за короткий час так добре ознайомився з головними приладами, що міг із цілковитою відповідальністю заміняти Гуро Він сказав якось про це Миколі Петровичу. Але старий академік попередив його:
— Друже мій, не втручайтеся. Автомати працюють самі. Гуро мусить лише наглядати за їх роботою. В разі потреби, він виконає мої розпорядження щодо полагодження чогось. А ви, якщо хочете, дивіться за Гуро: чи робить він усе це. Ваша справа досить цікава й відповідальна. Я доручив вам уже автомати для фотографування, незабаром дам вам ще якесь навантаження. Хотів був доручити це Борисові, та він не в дуже добрих взаєминах з механікою… якщо не зважати на його любов до зброї…
І він весело засміявся, бачачи, як скривилося обличчя мисливця, ображеного таким зневажливим ставленням до його здібностей механіка. Це було за обідом. Сокіл не розчув нічого, захоплений їжею і своїми власними думками. Інакше він обов’язково додав би від себе на адресу Гуро якийсь уїдливий дотеп. Така вже була звичка у цих двох старих і випробуваних друзів — не залишати невикористаною жодної можливості кольнути один одного.
Замість чергового дотепу, Сокіл захоплено сказав, немов роблячи остаточний висновок із того, над чим він так довго думав:
— Археоптерикс мусить бути. Неодмінно мусить бути!
Цього ніхто не заперечував. Тільки Гуро всміхнувся і в’їдливо зауважив:
— А один мій добрий знайомий… ще вчора запевняв мене, що ми не зустрінемо археоптерикса. Мовляв, розвиток фауни на Венері не дійшов ще…