Справді, в скляній кульці термометра ртуть лежала на самому дні нерухомою змерзлою грудкою.
Василь негайно повернув рукоятку грілки. Приємне тепло розтеклося по скафандру. І знов юнак подумав: як це він чує голос Гуро? Адже справа не тільки в тому, що їх відокремлюють товсті стінки шоломів. Це ще так-сяк. Але, крім того, з каюти зникло геть усе повітря. А саме повітрям поширюються звукові хвилі. Немає повітря — значить, і звуки поширюватися не можуть… як же…
— Бачите, Вадиме, як чудово працюють установки? А ви ще побоювалися, що в порожняві радіохвилі поширюватимуться гірше. Он, як чудесно чути!
Це знов лунав голос Гуро. А ось відповідає йому Сокіл — і знов Василь чує все:
— Так, працюють бездоганно. Честь і хвала Миколі Петровичу — це теж була його думка, пристосувати до наших шоломів ці малесенькі радіоустановки. Втім, мене цікавить, чи й досі нашу ракету обстрілюють оті кляті метеорити? Хоч я певен, що це був один якийсь небесний мандрівник, оточений, можливо, лише хмаркою тонкого небесного ж таки пороху. Перший удар, що пробив стіну ракети, — це удар самого метеорита. А далі ми чули вже легенькі удари дрібних порошинок.
— Цілком правильне міркування. Проте, чи не час вам братися до роботи? — прозвучав знайомий голос академіка Риндіна. — Я ось уже кілька хвилин прислухаюся до ваших розмов і все ніяк не почую того, що мене найбільше цікавить: де саме пробило стіну, яка дірка, як ви її закриваєте?
Василь потроху остаточно опанував себе. Спокійні, упевнені голоси його супутників свідчили про те, що навіть у цьому випадку, який здавався Рижкові таким небезпечним і страшним, — навіть тут не було нічого дивного і непередбаченого. Ось Гуро відчинив двері з великої каюти до проходу між зовнішньою і внутрішньою стінами ракети, ось він пішов праворуч, а Сокіл, навпаки, ліворуч. Василь хотів і собі йти за ними, але почув голос Миколи Петровича. Академік немов бачив кожен його рух:
— Василю, вам треба залишитися в каюті. По-перше, ви недосить добре знаєте ходи між стінами, по-друге, вам доведеться стежити за приладами. Залишайтеся, хлопчику, тут.
Гуро тим часом пробирався темним коридором, шукаючи пробоїну в стіні. Очевидно, вона була десь спереду. Яскраве проміння його електричного прожектора, що висів у нього на грудях, намацувало всі підозрілі місця. Гуро добре знав, що з другого боку назустріч йому простує Сокіл, знав, як стежить за рухом ракети Риндін. Знав він і те, як чудово передбачив усе старий академік, геніальний конструктор небесного корабля. Але все-таки саме тут, у цьому вузькому коридорі, Гуро відчув щось подібне до страху. Звідки взялося це почуття?..
Ось ліворуч, за супермагнієвою стінкою, міститься їхня каюта. Трохи далі починається навігаторська рубка. Там сидить Микола Петрович. А в загальній каюті — той хлопець, Василь Рижко. Там, в обох каютах — світло. Там, хоч і немає зараз повітря, але все ж таки є життя. А праворуч?.. Праворуч, за двома шарами вовни і гуми, за зовнішнім шаром полірованого супермагнію — там мертва космічна безодня. Мільйони і міліарди кілометрів в усі боки. Порожнява, незнана порожнява космосу, що в ній лине їхній корабель. Як сказав Микола Петрович?.. «Аргонавти Всесвіту»?.. Так, так…
І раптом Гуро спинився. Швидким рухом він виключив прожектор. Так, ось пробоїна. Крізь неї спокійним світлом сяє яскрава жовтувата зірка. Чудесне видовище — чорний небосхил, і на ньому оця зірка, як великий діамант. Забувши про своє безпосереднє завдання, Гуро наблизився до пробоїни, нахилився і, майже затуляючи її своїм шоломом, зазирнув у чорну безодню.
Вперше він відчув якусь непевність у рухах. Його обличчя відділяло від міжпланетної порожняви лише товсте скло вікна його шолома. Дивно і страшно було думати, що за тим склом — температура абсолютного нуля, ніщо, таємнича порожнява космосу. І мисливець із захопленням дивився крізь пробоїну.
Тепер він бачив не саму лише велику зірку, яку він помітив спочатку. Чорна глибина була, здавалося, засипана іскрами і вогниками. Це не були земні зірки, до яких звикло око кожної людини. Вони не миготіли, не тремтіли, не коливалися: кожна сяяла рівно і кожна світилася своїм кольором. Око не встигало відзначити всі ті кольори; вони, не змішуючись, палали кожен сам по собі, сплітаючись у барвисті казкові візерунки; мисливцеве око пробігало по них, зупиняючись мимоволі на великих сліпучих зорях, що сяяли холодним спокійним світлом далеких гігантських світів.
Мисливцеві не зразу пощастило знайти кілька знайомих сузір. Та й то — хіба це були ті нескладні комбінації кількох зірок, до яких віддавна звикло людське око, відділене завжди від чудових картин Всесвіту товстим шаром земної атмосфери? Ті великі зірки були всього тільки канвою сузір’я. Космос вишив тепер на ній примхливі і вибагливі узори, що відрізняли нове сузір’я від його старої звичної форми не менше, ніж багатобарвна картина відрізняється від сухого малюнка олівцем.