— Проте, чого вам обов’язково летіти з поверхні води? — не вгавав його співбесідник. — Адже можна було відрядити ракету, скажімо, з високого помосту, з естакади… ну, от як ви відряджали ту ракету на Місяць…
Академік Риндін не встиг відповісти. Вадим Сокіл роздратовано обернувся до незнайомця:
— А там, на Венері, нам так само хтось збудує естакаду? Чи, може, на вашу думку, нам краще просто залишитися там — без найменшої спроби повернутися назад?
Гуро доторкнувся до руки Сокола:
— Вадиме, — тихо сказав він, — чого ви так дратуєтеся? Незручно…
Сокіл знизав плечима і повернувся знову до поруччя. Микола Петрович тим часом з’ясовував:
— Перші ракети ми відряджали порожні. Вони не повинні були повертатися назад, крім останньої. Але, як ви знаєте, ця остання облетіла навколо Місяця і, не спускаючись на нього, повернула назад і прилетіла знов на Землю. А тепер перед вами пасажирський ракетний корабель. Ми спустимося, як ви знаєте, на Венері. Потім нам треба буде знов-таки вилетіти, щоб повернутися на Землю. А на Венері, як сказав товариш Сокіл, для нас естакади немає, ніхто її не приготував. Отже, ми гадаємо стартувати і на Венері з водної поверхні… якщо пощастить нам знайти її. А не буде води — тоді, звісно, доведеться стартувати просто з суходолу. Хоч це й не так безпечно, але ми готові і до цього. Мій корабель має схований всередині механізм, який дозволяє поставити всю ракету на колеса. Розумієте? Щоб не було потреби в естакаді — ми й зробили наш ракетний корабель якнайлегшим.
— Он як… — пробубонів чоловік. Він подумав хвилинку і потім замріяно додав: — Ви знаєте, я так захопився вашою справою, що навіть провів кілька вечорів у обсерваторії… роздивлявся крізь телескоп Венеру. Чарівна зірка! Я просто не відривав очей, розглядаючи кожен її промінчик…
Гуро цмокнув згаслою люлькою; в очах його промайнула іронічна усмішка.
— Уважно розглядали, товаришу?
— А звісно уважно.
— І як воно, за вашими спостереженнями, не помітно на поверхні Венери якихось штормів, бур тощо? Мені дуже цікаво було б довідатись про це. Боюсь, якби не завадили нам там якісь атмосферні ускладнення.
Чоловік з фотоапаратом зніяковів, не знаючи, жартує чи серйозно говорить Гуро, бо обличчя мисливця було цілком спокійне. Микола Петрович розсміявся.
— Киньте жарти, Борисе! Дивіться краще: ось ракета вже наближається до води.
Справді, спідня частина корабля вже доторкнулася до води. Поверхнею озера вже побігли широкі півкола. А ракета повзла далі. Ось вона вже зсунулася передньою частиною в озеро, ось заколивалася, гойднулася. Сталеві троси тягли її далі. Почувся плескіт.
— Пливе!.. Пливе!..
Це був той самий схвильований, молодий і дзвінкий голос, що свого часу сповістив уже всіх про вихід ракети з ангару. Борис Гуро підніс до очей бінокль і подивився туди, звідки лунав голос. Мисливець побачив невисокого хлопця в юнгштурмовці, який штовхав руками дівчину, що стояла перед ним, і вигукував:
— Дивись! Дивись! Пливе!
Гуро опустив бінокль: якийсь захоплений юнак, та й годі. З породи тих ентузіастів, що не спали всі ці ночі, мріючи про майбутній старт ракетного корабля. Скільки їх таких у цьому натовпі? І кожен мріє про те, щоб узяти участь у польоті, кожен пише закохані листи Риндіну, Соколові, йому — Гуро, кожен вимагає негайної відповіді, надсилає свої власні пропозиції й поради… Молодь, молодь!
Чоловік з фотоапаратом перестав, нарешті, клацати затвором. Він дивився тепер на Риндіна, обмірковуючи, очевидно, ще якесь запитання. За всіма ознаками, йому дуже хотілось ще про щось запитати Миколу Петровича. Але академік не відривав очей від ракети, уважно спостерігаючи кожен її рух. І чоловік перевів погляд на Гуро:
— Пробачте, кажуть, що там, на Венері, живуть всякі потвори… Мені… гм, мені дуже цікаво було б довідатись, як саме ви озброєні на випадок зустрічі з страховищами, яких ви, можливо, побачите там? — Він непевно показав рукою кудись у небо.
— На Венері? — переклав люльку в другий куток рота Гуро. — Можу, можу вам сказати. Я особисто завжди віддавав перевагу автоматичним гвинтівкам. Отже і в цьому разі я покладаю свої надії на таку тридцятизарядну гвинтівку. Коли додати, що в її магазині лежатимуть до того ж не звичайні, а розривні кулі, то…
Він недвозначно всміхнувся і поклав руку на поруччя. Його дужі пальці стиснули метал. Поруччя захиталося. Його співбесідник з цікавістю й пошаною поглянув на руку, перевів погляд на самого Гуро, знов на руку. Мисливець додав: