Захопленими очима Гуро знаходив ці забарвлені новими незліченними фарбами невідомих йому зірок старі контури сузір. Ось виразний хрест Лебедя, ось недалеко від нього неправильний чотирикутник Ліри. Ще далі — вигнутий, наче готовий до стрибка, Дракон, біля якого, майже в звиві його тіла, починалася така знайома з дитинства витягнута каструлька Малої Ведмедиці.
І знов неприємний холодок пробіг по руках і ногах мисливця. Що це за дивне почуття непевності і чогось навіть близького до страху? Адже такі відчування були надзвичайно рідкими для Гуро, уславленого своїми залізними нервами. Де причина? Тренована слухняна пам’ять мисливця немов перегортала перед ним сторінки книги його життя, шукаючи щось подібне до цього відчування. І ось одна зі сторінок затрималась, застигла перед очима мандрівника.
Темна крижана ніч. Глибоке синє небо, усипане зірками. Під полоззям саней рипить і дрібним порохом розсипається сухий сніг. Людина на санях жене собак. Через кожні двадцять-тридцять метрів людина сходить із саней і біжить поруч з ними, щоб зігрітися. Собаки, сани, людина — і все. Більш немає нікого і нічого, крім снігу й морозу на сотні кілометрів навколо. Був ще один товариш, але він умер по дорозі. Гуро залишився сам. І тоді, вперше на віку, він зрозумів, що таке самотність серед снігових просторів, серед морозного мовчання льодового безкраю.
Тепер стало ясно: неприємний холодок, який відчував зараз мандрівник, був спогадом тієї ночі. Як і тоді, Гуро тепер відчував гостру самотність, відрізаність від усього живого.
Гуро криво всміхнувся: всі оті думки, почування і спогади — все це було негідне його загартованих нервів. Звісно, він разом з ракетним кораблем відрізаний від Землі і її життя, він мчить у холодному міжпланетному просторі, але мчить для того, щоб побачити нове життя незнайомої досі планети, щоб повернутися потім назад, на Землю. А головне, він мчить не сам-один, а з своїми самовідданими товаришами. Про яку ж самотність може йти мова? Думати про це — значить лише витрачати даремно час. Швидше до роботи, час не жде!
Він ще раз подивився крізь пробоїну на казкові чарівні вогники зір і знову включив прожектор. Так, роботи вистачить. Пробоїна була завширшки з дециметр. Нерівні, наче розірвані краї пробоїни показували напрямок, в якому вдарився об ракету метеорит. Але — де ж він? За всіма ознаками, метеорит мусить бути десь тут, усередині, між зовнішньою і внутрішньою стінками ракети.
Яскравий промінь прожектора побіг уздовж стінок, шукаючи небесного гостя. Але знайти його було не так легко. В цьому Гуро пересвідчився за кілька секунд. Перерізаний підпорками й переділками, коридор між стінками тягнувся в усі боки. Метеорит міг вільно проскочити куди завгодно.
Зрештою, це другорядна справа — шукання метеорита. Треба якнайскоріше заходитися залатати пробоїну. Щодо цього, то недаремно обачний Микола Петрович приготував скриньку «негайної технічної допомоги». Треба братися до неї.
— Вадиме! Вадиме! — гукнув Гуро. — Давайте сюди скриньку допомоги.
— А що, знайшли пробоїну? — почув він голос Сокола, хоч і не бачив його.
— Так. Несіть сюди скриньку. Миколо Петровичу, зараз залатаємо.
З темряви показався силует Сокола. Правдивіше — його скафандра. Білий промінь прожектора прорізав темряву і схрестився з променем прожектора Гуро. Фантастичні фігури двох мандрівників Всесвіту нахилилися коло пробоїни, розглядаючи її. Метеорит, очевидно, ударив з великою силою. Він пробив, як куля, чотири шари: супермагнію, вовни, гуми і електрично обробленого свинцю. І, нарешті, тонкий шар металу, до якого кріпилася в цьому місці переділка.
— М-да… — промурмотів Сокіл. — Це був удар!
Акуратно він виміряв діаметр пробоїни. Дев’ять з половиною сантиметрів. Потім промінь його прожектора освітив скриньку, знайшов у ній щось подібне до величезної плескатої пробки. Так само пильно Сокіл виміряв цю пробку.
— Ні, тонша на сантиметр…
Він узяв другу, виміряв її:
— Підхожа!..
Пробка ця була трохи конічної форми. Тоншим кінцем Сокіл устромив її в пробоїну. І зразу ж вона втиснулася в пробоїну сама — майже на третину. Гуро здивовано спитав Сокола: