Гуро поглянув на годинник:
— Еге, вже пів на дванадцяту! Ану, Вадиме, швидше. Маємо всього півгодини до початку доповіді. Поїхали!
II. ДОПОВІДЬ ЦІЛОМУ СВІТОВІ
Радіохвилі оббігли навколо всієї земної кулі й повернулися назад. Їх повернення відзначили найточніші й найчутливіші прилади потужної радіостанції імени Комінтерну. Черговий технік поглянув на годинник: так, до останнього сигналу залишилося ще п’ятнадцять хвилин. І, хоч радіохвилі принесли до кожного радіоприймача світу лише короткий, різкий звук дзвоника, — не було на старій Землі людини, яка, сидячи біля репродуктора, не сказала б собі те ж саме:
— Ще п’ятнадцять хвилин!
По всіх країнах, по всіх містах і містечках людство чекало на цей сигнал, що облетів Землю рівно о дванадцятій без чверті. Ті, хто був дома, востаннє старанно підстроювали приймачі; люди, що проходили вулицями, шукали очима найближчий репродуктор, щоб спинитися біля нього й слухати.
Стара Земля слухала.
Безперечно, за найщасливіших слід було вважати тих, хто мав можливість увімкнутися в велетенський людський потік, віддатися йому цілком аж до тієї секунди, коли той потік внесе людину до гігантського Палацу Науки і Культури, посуне щасливця до місця на одному з незчисленних концентричних кіл найбільшої в світі його головної зали — і залишить там. Проте, для цього треба було бути в столиці Великого Радянського Союзу, в червоній Москві, де височів палац.
Хвилини текли нестерпно повільно. Здавалося, вони обернулися на години. Вже не було жодного місця в головній залі, від стола президії і до верху, до найвищих рядів стільців. Надзвичайна тиша панувала в залі, дарма що тут зібралося близько п’ятдесяти тисяч чоловіка; така ж тиша, яка панувала біля кожного приймача світу, настроєного на Москву.
І ось упали в вічність останні секунди. Хвилинна стрілка накрила годинникову; обидві разом вони вказали на цифру «XII». І вся зала, все людство, що принишкло біля приймачів і репродукторів, — почули ще один короткий різкий звук дзвоника. Останній сигнал!
За ним пролунали дванадцять гучних і тягучих ударів годинника. І поки було чути ці удари, жовтогарячим світлом засяяли екрани телевізорів по всій Землі, чіткими і яскравими рисами виникли на них обриси великої зали Палацу.
В напруженій тиші розтанув останній удар годинника. І, мабуть, ніколи ще не вслухалася так Земля в тихе шарудіння, що долітало з гучномовців. Ще секунда… дві… три…
— Всесвітні збори оголошую відкритими! Слово має академік Микола Петрович Риндін.
Вибух, смерч, буря оплесків розірвали тишу і промчали штормом по Землі. Люди в залі, люди по містах і містечках, що їм досі нестерпно тягучими здавалися секунди, забули про час, про секунди й хвилини, намагаючись якнайгучніше, якнайдовше плескати в долоні.
І в цій бурі не чути було вже нічого, бо люди й не слухали нічого, вони лише дивилися, як твердими рішучими кроками на трибуну в центрі зали пройшов чоловік, як він спинився, поклав руки на бар’єр, уклонився.
Майже водночас з різних боків ударило біле проміння прожекторів. Проміння схрестилося на трибуні, залило своїм світлом малесенький здалеку силует чоловіка. І вмить цей силует неймовірно зріс, перетворився на велетня, що сягав головою майже до стелі Палацу. Силует трохи вібрував у повітрі, він був немов з якоїсь напівпрозорої речовини — придивляючись, можна було бачити крізь нього протилежні стіни, що танули десь у далині. Це було останнє досягнення оптичної техніки: освітлювані прожекторами дзеркала на трибуні відкидали вгору велетенський світляний силует, рельєфне зображення промовця.
Тепер уже кожен бачив гігантськи збільшені знайомі риси обличчя всесвітньо відомого академіка Миколи Петровича Риндіна. Ось характерна шапка його сивого волосся, енергійні, навислі над гострими очима брови, рівний ніс, вуса і підстрижена борідка. Нова буря оплесків пронеслася по залі, розляглася по цілій Землі: це він, він!..
Але ось академік Риндін рішуче підняв руку. Вона, здавалося, пронизала стелю і зникла за нею. Академік вимагав тиші. Цього було досить: за кілька секунд зала змовкла так, що кожен міг чути дихання свого сусіда. Академік зіперся зручніше на бар’єр трибуни:
— Шановні товариші! Моя місія сьогодні не дуже складна, і я спробую виконати її якнайшвидше — адже я мушу коротко й стисло розповісти вам про те, що всі ви вже читали. Ви знаєте, що сьогодні ми зустрічаємося востаннє, — принаймні, востаннє перед розлукою на довгий час. Коли ми ще побачимось з вами? Це буде, я сподіваюся, через два роки і п’ятдесят шість днів. Може статися, що нам не пощастить використати слушний момент; тоді ми повернемося через чотири роки і сто дванадцять днів. Але може бути й інше…