Выбрать главу

А Риндін ішов далі, закінчуючи огляд ракети. Ось він спинився перед великою кам’яною брилою, що схилилася над кораблем, затиснувши його. Між нею та ракетою тільки знизу залишався просвіт, де можна було пройти. Риндін доторкнувся до брили:

— Цікава порода! Як вам здається, Вадиме? Ану, відбийте вашою киркою скалку. Вивчимо в каюті.

Сокіл виконав бажання Риндіна. Відбитий спритним ударом кирки уламок брили заграв на зламі різнокольоровими блисками.

— Цікава, цікава порода, — повторив Риндін задумливо, розглядаючи уламок і ховаючи його в кишеню. Ну, тепер ходімо додому, Вадиме. Мені стиснуло груди. Більше не можу.

І він легким рухом протиснувся у просвіт поміж скелею та ракетою. Сокіл перечекав, поки Риндін звільнить прохід, щоб пройти й собі слідом за ним, і почув здивований вигук Миколи Петровича:

— Це що таке?

Сокіл кинувся в прохід. Його кирка зачепилася за брилу, впала на землю. Поспішаючи, Вадим не підняв її. Він глянув туди, куди дивився Риндін, і почуття липучої огиди охопило його.

Просто на стіні ракети, на зовнішньому її люкові, крізь який вони виходили і крізь який мусили повертатися назад, сиділа страшна, неймовірна потвора. Великий, як доросла вівця, округлий, кошлатий тулуб, серед чорної шерсті якого виднілися білі й жовті смуги. Велика волохата голова простягнута вперед; з лоба дивилися холодні, люті очі. Щось подібне до двох дзьобів стирчало спереду тієї голови. Два дзьоби, що водночас розтулялися й стулялися, загрозливо показуючи зубчасті свої краї. І п’ять пар волохатих ніг, на яких цей велетенський павук міцно тримався на стінах ракети.

Так, це безперечно був павук. Він люто дивився на людей. Його ноги ледве помітно тремтіли від напруження. Здавалося, він першої-ліпшої секунди готовий був кинутися на мандрівників.

— Яка огидна… тварина… ой! — почув Сокіл голос Риндіна.

Старий академік насилу говорив. Здавалося, він задихався. Сокіл швидко поглянув на нього. Микола Петрович хитався. Обличчя його, до того почервоніле, тепер набуло якогось зловісного синюватого відтінку. Сокіл згадав: Риндіну немає чим дихати, він помалу отруюється вуглекислотою. Але — що ж робити? Адже він, Сокіл, не виконав прохання, суворої вимоги Гуро — не виходити з ракети без зброї…

Микола Петрович хитався. Він ледве проговорив:

— Вадиме… женіть його… цього павука… та обережніше… він може бути… отруйний…

Сокіл безпорадно зиркнув на павука. Той сидів нерухомо, мов вивчаючи сили супротивників. Але ось його ноги ворухнулися. Він трохи посунувся вперед. Дзьоби його загрозливо розтулилися, голова глибше втиснулася в тулуб. Потвора ставала в бойову позу, вирішивши, очевидно, що перед нею її якісь невідомі, але приречені жертви.

«Треба спробувати його злякати, — подумав Сокіл. — Адже нам потрібно тільки, щоб він зійшов з люка…»

Не зводячи очей з павука, він зробив крок назад і, присівши, намацав позаду себе кирку. Це була його єдина зброя. Ждати будь-якої допомоги не можна було. Зібравши всі сили, Сокіл з диким вигуком стрибнув уперед, забувши, що потвора однаково його не почує.

Павук трохи відступив, відсунувши назад тулуб. Але ноги його не зрушили з місця. З широко розтулених страшних дзьобів вирвалося загрозливе сичання. Довге волосся на його тулубі наїжилося. Потвора не здавала позицій.

Сокіл оглянувся на Риндіна. Старий стояв, зіпершись на скелю й важко хапаючи повітря відкритим ротом. Його очі були заплющені, груди конвульсійно підіймалися й опускалися. На лобі блищали великі краплини поту.

Не тямлячи себе, Сокіл схопив з землі великий уламок брили й кинув у павука. Уламок потрапив вище дзьобів, відскочив і впав. Над дзьобами виступила біла густа рідина. Потвора була поранена.

Стиснувши закляклими руками кирку, Сокіл бачив, як павук підняв загрозливо передню пару лап і на чотирьох інших парах швидко посунув уперед. Страшні волохаті лапи з гострими пазурями на кінцях рухалися в повітрі, готові схопити його і підтягти до дзьобів.

Сокіл забув про страх. Але потвора була така огидна, що він мимоволі відступив на крок назад. Він почував, як вкривається потом його лоб, як пальці робляться вогкими й липкими. Павук повільно, немов розраховуючи кожен рух, посувався вперед, не опускаючи передніх лап і тримаючи їх напоготові.

Глухий стогін донісся до Сокола. То стогнав Микола Петрович. Мабуть, павук так само почув цей стогін, бо він раптом змінив напрямок і посунув просто до академіка, наміряючись охопити його безсиле тіло своїми пазурями.

І знов Сокіл забув про все, навіть про огиду. Щось вигукуючи, зціплюючи зуби, він кинувся вперед, на павука, замахуючись на нього киркою. Потвора спинилася. Її лапи майнули в повітрі, намагаючись схопити Сокола. Дзьоби широко розтулилися. На них з’явилися густі жовтуваті краплини.