— Е, ні, так мені незручно, — мовив Гуро.
Він посунувся ближче до краю виступу, виставив униз гвинтівку й натиснув спуск. Гучний постріл розлігся в печері І пролунав унизу: то вибухнула розривна куля в тілі потвори.
Цього було досить. Роздратоване вкрай страховище кинулося вгору, чіпляючись лапами й щелепами за ґрунт й викараскуючись до виступу, на якому спокійно чекав Гуро. Гучний рев, що переривався гарчанням, виповнив печеру. І знизу, немов допомагаючи й співчуваючи, вищали й гавкали маленькі потвори, діти страховища.
Василь бачив, як Гуро спокійно відклав убік гвинтівку, відчепив лівою рукою у себе з пояса якусь округлу річ, щось зробив з нею й підняв у правій руці високо над головою.
— Ну, Василю, тримайся! — почув Рижко його голос.
Мисливець махнув рукою і в ту ж мить сховався за виступом, бо голова страховища вже наближалася до нього. Велика сіра хмара диму, прорізана вогненними язиками, вкрила голову потвори. Лютий рев відразу змовк, немов розчинившись у громоподібному вибухові. Згори падало каміння, струшене хвилею повітря, яка через секунду штовхнула й Василя.
Гуро знову сів на виступ і роздивлявся. В руках його вже була гвинтівка.
Велетенський тулуб потвори важко осідав униз. Лапи сіпалися в усі боки. Два довгі відростки на кінці тулуба стулялися і знов розходилися, як гігантські ножиці. Ось тулуб осів зовсім і завмер. Хмара диму розходилася клубами під стелею, розпливаючись у повітрі і осідаючи на стелю і стіни.
— Бачиш, як ми поставили їй крапку? — спитав Гуро.
Так, Василь добре бачив. Там, де досі була грізна панцерована голова страховища, де клацали грізні щелепи, ворушилися довгі вуса, — там тепер стирчали окремі шматки хітинового панцера, якісь жили, шматки м’яса. Граната зробила своє. Потвора була безпечна.
Але це видовище було не менш огидне, ніж вигляд цілої потвори. Волохатий тулуб здригався, лапи безладно громадили ґрунт, перетираючи його. І, головне, ці довжелезні ножиці на кінці тулуба, що не припиняли свого руху…
— Рушаймо тепер, юначе, — почувся знов голос Гуро. — Там, у ракеті, дуже турбуються за тебе. Як би це тебе перетягти сюди, до мене?.. А, ось. Стривай, стривай.
Мисливець, зручніше влаштувавшись на виступі і, зіпершись обома ногами об каміння, розгорнув моток тонкої шворки, що перекинутий був через його плече. Він поглянув туди, де був Василь, і крутнув мотком у повітрі:
— Тримай, юначе! — вигукнув він.
Моток шворки, розкручуючись у повітрі, полетів до Василя. Другий кінець шворки був у руках Гуро.
— Так, — промовив мисливець, побачивши, що Василь спіймав шворку. — Тепер обв’яжи кінець упоперек себе. Та якомога міцніше, щоб не розв’язалося. До речі, оті тваринки, що верещать унизу, вони як, не завадять тобі?
Старанно обв’язуючи себе, Василь поглянув на середину печери:
— Здається, ні, — відповів він, — вони як цуценята, тільки дуже великі.
Спираючись на гвинтівку, він рушив уперед. Спритні руки Гуро підтягали в той же час шворку, що з’єднувала обох. Раптом Василь спинився:
— Товаришу Гуро, чи помітили ви, як відповідають нам ці дивні камінці? Як тільки скажеш щось, вони світяться. Та ви виключіть ваш прожектор, буде яскравіше.
— Насамперед бачу, що ти зовсім уже став на ноги, — відповів Гуро. — Навіть розмовляєш про сторонні речі. Ну що ж, це непогано. Ану, що з тими камінцями?
Він виключив прожектор. Блакитнувата півтемрява наповнювала печеру.
— Дивіться! — вигукнув Василь.
Мов відповідаючи йому, камінці по всіх стінах засяяли блакитним сяйвом. Воно переливалося, воно хвилями пропливало по стінах.
— М-да, цікаво, — мовив Гуро задумливо.
І в ту ж саму мить камінці пролили нову хвилю світла, що починалася ближче до Гуро і прокотилася вздовж стін печери до Василя.
— Ну, годі розважатися, — наказав Гуро. — Іди, хлопчику мій, іди. Повторюю, там дуже турбуються за твою долю.
Василь повільно вибирав шлях поміж брил ґрунту і каміння, що ним усіяна була печера. Він наближався до дивних, подібних до ведмежат тварин. Мабуть, і вони побачили його, бо скавчання подужчало. Василь пильно подивився вперед і махнув гвинтівкою.
Злякавшись, тварини, штовхаючи одна одну, поплазували вбік, звільняючи шлях Рижкові.
— Так, так, хлопчику, жени їх, — пролунав голос Гуро. — А от далі тобі буде важче.
Справді, дальший шлях загороджувало велетенське тіло страшної потвори. Вона все ще здригалася, все ще корчилися її лапи. Василь розгублено спинився: що робити? Але Гуро вже знайшов вихід.