— Забудь, хлопчику, що це потвора. Вона не може тобі пошкодити. Звісно, не треба потрапляти під її лапи. Лізь на неї, а я підтягатиму тебе за шворку.
Нічого іншого не залишалося. Тіло потвори утворювало крутий схил від виступу, на якому стояв Гуро, до дна печери. Василь не вагався більше. Зціпивши зуби, він стрибнув на м’який волохатий бік страховища. Воно помітно здригнулося під його ногами. Василь відчував, що це тіло все ще живе, що життя не покинуло його цілком. Воно звивалося, немов намагаючись скинути його з себе. Але це тільки здавалося.
Міцна шворка владно підтягла Василя вгору, полегшуючи йому путь. Ноги плуталися в кошлатій шерсті, що вкривала потвору. І це огидне тремтіння велетенського тіла! Василь відчув, як затремтіли і в нього ноги. Він похитнувся.
— Сміливіше, хлопчику, — підбадьорююче сказав Гуро, що уважно стежив згори за кожним кроком Василя. — Пам’ятай, що тобі залишилося вже небагато.
Ще десяток кроків, і Василь опинився під самим виступом. Гуро міцніше зіперся ногами об каміння і потяг до себе шворку:
— Чіпляйся за ґрунт, за каміння, хлопчику!
Крутячись у повітрі, Василь наближався до Гуро, який спритними рухами підтягав його. Ось ноги Василя торкнулися стіни. Ось руки схопилися за краї виступу.
— Так, так, вилазь, — чув він голос Гуро.
Ще через півхвилини Василь сидів біля Гуро на кам’яному виступі і міцно потискував дужу руку мисливця. Йому хотілося багато чого сказати своєму рятівникові. Адже без допомоги Гуро він давно був би вже мертвим… Проте, дивлячись просто в енергійне, мов виточене з каменю обличчя мисливця, Василь відчував, що всі такі розмови ні до чого. Тому він лише потиснув руку Гуро, і в цей потиск намагався вкласти всю свою вдячність. Але ось він, соромлячись, відвернув голову: йому здалося, що на очах його виступили сльози.
Гуро лагідно погладив юнакове плече:
— Нічого, нічого, хлопчику. Це завжди так буває, що після гострих переживань нерви людини не витримують. Тобі просто треба буде відпочити. Але як ти сюди потрапив?
Плутаючись, Василь стисло розповів про все. Гуро мовчки слухав, похитуючи за звичкою головою. Очі його неуважно стежили за камінцями в стінах і в стелі печери, що весь час займалися блакитним сяйвом, світилися, згасали в паузах розповіді Василя — і знов розливали з себе світло, особливо яскраве тоді, коли Василь підвищував голос.
— Справді, — сказав нарешті мисливець, — серйозна пригода. Звісно, все це сталося тому, що ти забув про свій передавач. Якби ти відразу сповістив нас по радіо, що впав у яму, — хіба б ми не витягли тебе?.. До речі, ось він, твій передавач, — показав він собі за спину. — Пізнаєш?
— Де ж ви його знайшли? — щиро здивувався Василь.
— Біля того підземного ходу, що ним я пішов. І взяв із собою, щоб тримати зв’язок з ракетою.
— Однаково ви не дістанете відповіді. Адже передавач ракети зіпсований, — зауважив Василь.
— Зіпсований, але не цілком. Він може подавати імпульси, що їх ми з тобою будемо чути, як коротке різке рипіння. Я так і умовився з Соколом, що він відповідатиме мені такими імпульсами на кожне моє повідомлення. Як бачиш, все-таки зв’язок, — усміхнувся Гуро.
— Факт, — радісно погодився й Василь.
Гуро повернув вимикач радіоапарата і голосно, чітко мовив:
— Товариші! Спішу порадувати вас. Ось зі мною Василь, живий і здоровісінький. Усе гаразд. Вирушаємо додому. Сокіл, прошу ствердити, що ви мене чули. Чекаю.
Обидва — і Гуро, і Василь — напружено чекали відповіді, того самого рипіння. Минули секунди… тиша. Не було чути жодного сигналу. Василь розгублено подивився на Гуро:
— Може вони не чують?
— Не може бути, — різко відповів Гуро. — Виходячи, я сам включив приймач і гучномовець. Кожне моє слово лунає там, у центральній каюті ракети. Ану, повторю ще раз.
Він так само чітко вимовив те саме, що й раніше.
І знову минали секунди й хвилини. Передавач ракети мовчав.
— Щось трапилося, — непевно мовив Василь.
Гуро мовчав, прислухаючись. Він ще чекав. Нарешті він рвучко підвівся. Обличчя його було похмуре й напружене. Слідом за ним підвівся й Василь.
Гуро мовчки дивився в печеру. У блакитнуватій пітьмі було все-таки видно, що потвора вже не корчилася. Вона лежала зовсім нерухомо. Тільки в одному кутку печери щось ворушилося: тонке скавчання доносилося звідти.
Гуро задумався. Нарешті він сказав:
— Ану, хлопчику мій, світи своїм прожектором туди.
— Куди? — не зрозумів відразу Василь.
— Туди, на тих маленьких страховищ. Це ж за певний час будуть такі самі потвори, як і їхня мати, — вказав рукою Гуро на мертве чудище. — І звички в них будуть такі самі. Ще, чого доброго, прийдуть атакувати наш корабель.