— Це ще не скоро буде. Вони маленькі…
— А хіба ти знаєш, скільки ми часу тут пробудемо? Світи, хлопчику, та уважніше.
Василь скерував прожектор углиб печери. Його яскравий промінь швидко знайшов волохатих тварин, що повзали тепер уздовж стін, налякані вибухом.
Мисливець звичним рухом скинув гвинтівку до плеча. Майже не цілячись, він раз за разом натискував на спуск своєї автоматичної гвинтівки. Постріли лунали один за одним. І щоразу після чергового пострілу одна з тварин завмирала нерухомо.
Василь мовчки дивився на майстерну роботу Гуро. Жодного промаху — і майже не цілячись… Але одна думка не покидала його: чому мовчить передавач ракети? Чому ніхто не відповів на їхні виклики?.. Може, передавач ще більше зіпсувався? Це було б найкращим, найбажанішим випадком. Але навряд чи такий знавець справи, як Микола Петрович, не налагодив би його… Значить, щось трапилося… І знов Василь відчув свою провину. Якби не він з його пригодами, якби не його необережність і легковажність, через які він забув негайно після падіння зв’язатися по радіо з товаришами й повідомити їх про все, — нічого б тоді не сталося, Гуро не примушений був би розшукувати його… і не довелося б тепер думати про якусь нову небезпеку… Василь і Гуро були б разом із товаришами… ах, як погано все це вийшло!
Коли мисливець, пересвідчившись, що в печері не залишилося жодної живої маленької чи великої потвори, обернувся до Василя, юнак спитав його несміливо:
— Що… що там скоїлося з товаришами, як ви думаєте?
Мисливець акуратно зарядив знову магазин гвинтівки: одним з його звичайних правил було — ніколи, рушаючи в путь, не лишати гвинтівку без повної кількості зарядів. Потім, не відповідаючи Василеві, він ще раз включив передавач, сказав кілька слів у мікрофон і прислухався. Тиша… ледве чутне потріскування атмосферних розрядів — і більше нічого.
Гуро виключив передавач, поклав руку на плече Василеві і серйозно подивився на нього:
— Хлопчику мій, — сказав він щирим, схвильованим голосом. — Хлопчику мій, я нічого ще не знаю. Коли я виходив з ракети, Микола Петрович і Вадим були в каюті. Я певен, що всередині ракети їм нічого не могло б загрожувати. Виходити вони немов би теж не збиралися. Але — якщо передавач корабля не відповідає, це значить…
— Їх немає на кораблі?
— Це єдине пояснення. Давай думати так: вони вийшли з ракети і ще не встигли повернутися назад. От і все.
— Але ж у них тільки один скафандр.
— Значить, хтось вийшов без скафандра.
— Так Микола Петрович казав же, що без скафандра на поверхні Венери можна пробути не більш як п’ятнадцять хвилин. А ми тут значно більше…
Василь з острахом дивився на мисливця, помічаючи, як враз похмурнішало його обличчя.
— Ходім, хлопчику, — сказав рішуче Гуро. — Наші здогади однаково нічому не допоможуть. Хто знає, що чекає на нас там…
Виразний помах руки, скерований вгору, закінчив його думку.
Василь повернувся, щоб іти, але враз скрикнув від болю.
— Що таке? — озирнувся Гуро.
— Не знаю… мені пече стегно й бік… — простогнав Василь.
— Де?
Василь показав на ліве стегно.
— Ти забився?
— Ні.
— Згадай, може під час падіння?
— Ні… воно не боліло тоді…
Гуро задумався. Спритними руками він обмацав усю ногу юнака, перевірив, чи вільно вона згинається в суглобах. Василь тамував стогін, закусивши губу: щось пекло його немов жариною, коли рука мисливця торкалася стегна.
— Всередині ноги нічого… нічого не болить, товаришу Гуро, — пояснював він. — Болить немов зовні, на шкірі…
— Дивно… що ж із тобою зробити?.. Адже я не можу подивитися на твою ногу, вона в скафандрі…
Гуро все ще обмірковував. І ось він згадав щось:
— Слухай, юначе, яку ногу тобі вкусив той кліщ? Пам’ятаєш, у ракеті? Чи не ліву?
— Ліву. Отут, — показав Василь трохи вище коліна.
— Хм… а тепер болить стегно і бік?
— Так.
— Дивно, дивно… невже отрута від укусу розійшлася саме вгору? Ну, все одно, треба якнайшвидше повертатися до корабля. Там подивимося. Ти зможеш іти?
— Спробую.
Пересилюючи біль, кульгаючи й припадаючи на ліву ногу, Василь пішов уперед. Дивний пекучий біль не зникав. Гуро підтримував Рижка під руку, він примушений був посуватися повільно, відмовившись від своєї звичної швидкої і спокійної ходи. Василь намагався тамувати стогін, але іноді він проривався. Тоді Гуро міцніше підтримував його й підбадьорював: