— Мужніше, хлопчику, мужніше. Вже недалеко!
А навкруги незнаним блакитним сяйвом світилися, спалахували і згасали таємничі камінці — ще одна загадка жахливої природи невідомої планети, яка на кожному кроці готувала мандрівникам нові й нові пригоди…
XIX. ЩО ТАКЕ ІНФРАРАДІЙ
Все пливло і гойдалося перед стомлено розплющеними очима Миколи Петровича. Ніби він у ракеті, ніби ось біля нього Сокіл, що тривожно поглядає на нього. І Гуро… але що робить Гуро, навіщо він тягне руки Миколи Петровича, якось дивно розправляє їх?.. А он і Василь… значить, він повернувся? Але чого він лежить і теж так тривожно дивиться?..
— Почекайте, — кволим голосом сказав Риндін. — Що це таке? Як я потрапив сюди? Адже я впав там, біля скелі… а далі…
Думки плуталися. Проте, Риндін знов згадав:
— Василю, друже мій, — скрикнув він схвильовано, намагаючись підняти голову й простягти руки до Рижка. — Ви тут? Значить, усе гаразд? Яке щастя, як хороше!..
Він знову заплющив очі. В усьому тілі почувалася така кволість, така втома, які бувають хіба що після важкої хвороби.
Заспокоюючий голос Гуро промовив:
— Все, все гаразд, Миколо Петровичу. Ми з Василем щойно повернулися. Зустрілися в одній печері, куди він упав.
— А чого ж так довго? — втомлено спитав Риндін.
Гуро всміхнувся:
— Там, знаєте, були деякі неприємності. Трохи довелося побитися з однією тваринкою. Ну, ми її подолали і ось повернулися.
Риндін тихо ворухнув кінцями пальців. Лагідна усмішка з’явилася на його стомленому обличчі.
— І в нас із Вадимом було дещо подібне… і в нас… мабуть, він уже казав вам про того павука…
Василеві вперше доводилося бачити старого Миколу Петровича в такому вигляді. Юнак забув про свій біль, забув про свій бік, який припікало дедалі дужче. Він ледве стримував себе, щоб не кинутися до Риндіна — так хотілося йому допомогти старому, полегшити його стан. Але Василь пам’ятав слова Гуро:
— Якнайменше розмов. Микола Петрович дуже втомився, такі історії не минають легко для людини, зокрема такого віку, як у Миколи Петровича. Будь ласка, поводьтеся з ним так, ніби нічого й не траплялося.
Це Гуро говорив, старанно розтираючи тіло Риндіна, що почало вже виявляти ознаки життя. До того мисливець суворо мовчав, енергійно роблячи Миколі Петровичу штучне дихання. Василь, що лежав у гамаку, бачив, як тремтіли руки Сокола, який подавав з наказу Гуро Риндіну кисень з балона. Лише часом Гуро коротко кидав:
— Більше кисню! Так. Ще! Та, будь ласка, швидше. Треба було думати про можливість цього раніше. Хіба я не просив вас не виходити з ракети без зброї?.. Ще кисню!
Так тривало довго. Здавалося, що вже не пощастить повернути Миколу Петровича до життя. Василь боявся дихати, бачачи перед собою бездушне обличчя академіка — сине, з заплющеними очима. Про свій біль він забував. Та й що таке був той біль, коли перед ним лежала людина, яка не дихала, яка була майже мертва, — його любий Микола Петрович!..
Він пам’ятав, як раптом йому довелося зібрати всі сили, щоб перемогти конвульсійне тремтіння підборіддя й не дати ринути бурхливим сльозам. А зате потім, — як схотілося йому ж таки не менш раптово стрибати, танцювати й співати, коли з обличчя Миколи Петровича повільно почала зникати зловісна синява, коли вперше ворухнулися його губи, ледве помітно розплющилися очі… Микола Петрович оживає, він майже воскресає!..
Василь пам’ятав, як Гуро, полегшено зітхнувши, сказав:
— Досить кисню. Годі!
Ще кілька хвилин — і ось Микола Петрович заговорив.
Тепер академік спокійно лежав на ковдрі. На обличчі його грала втомлена радісна посмішка. Все, все було гаразд. Всі живі, здорові, всі тут. І, головне, Василь.
— А я мало не задихнувся був, товариші, — нарешті мовив він.
Гуро проковтнув усмішку: «мало не задихнувся!..» Це говорить людина, якій майже протягом години довелося робити штучне дихання!
— Зате тепер усе йде чудово, Миколо Петровичу, — відповів він.
І задумався: про що б таке нейтральне поговорити із старим? Про таке, що не турбувало б Миколу Петровича, а, навпаки, примусило б його забути про всі небезпеки і його власні переживання?
Він недбалим рухом витяг з кишені люльку й запалив. Дим тютюну цього разу здався йому надзвичайно смачним і приємним. Нічого дивного: адже він не курив цілу добу. Спочатку не до того було, потім ця подорож під землею, в примарному світлі тих загадкових блакитнуватих камінців… А, ось вона, тема для легкої й цікавої розмови з Риндіним!
— Миколо Петровичу, — почав Гуро, з насолодою пихкаючи люлькою й випускаючи велетенські клуби диму, — я щось хочу розповісти вам. Тільки, чи не втомить це вас? А, може, вам заважає дим?