— Ні, ні, прошу. Я охоче послухаю. Мені навіть приємно чути запах вашого тютюну, він такий ароматичний, — Микола Петрович ще раз усміхнувся: як справді приємно чути людські пахощі, цей солодкуватий дим, слухати голос людини!..
— Так от. Коли ми з Василем були в тій печері, нас дуже вразила одна річ. Уявіть собі, що там, у глибині, зовсім не темно. Власне, не всюди, а лише там, де в стіні чи в ґрунт повкраплювані отакі маленькі камінці. Вони сяють блакитним світлом, як от світляки.
— Флуоресценція, — втомлено мовив Риндін.
— Я теж так думав. Але Василь звернув мою увагу на одне цікаве явище. Ви знаєте, ми часом розмовляли один з одним. І от, коли хтось із нас говорив, то камінці по всій печері, мов відповідаючи, світилися значно яскравіше. Мені здавалося, що печерою пропливають яскраві світлові хвилі. Змовкнеш — і хвилі зникають. Почнеш говорити — з’являються. І тоді печера дуже добре освітлюється, наче в стінах її якийсь дотепний електротехнік вмістив заховані джерела світла. Що воно таке — я так і не розумію, Василь так само не спромігся пояснити цей факт. Га, Василю?
— Факт, — ствердив Василь і почервонів: якось воно вийшло невдало. Що за «факт»?
Риндін зацікавлено поглядав на обох. Не менш зацікавлений був і Сокіл: що за дивне явище?
— Кажете — світилося під час розмов? Дивно, дивно, — пожвавішав Микола Петрович. — Це дуже своєрідне явище. Значить… хм…
Він задумався. Каміння світилося інтенсивніше під час розмов. Значить, тоді, коли випромінювання передавача на шоломі було найсильніше, коли воно було дуже активне… Цікаво, цікаво!
Микола Петрович поглянув на товаришів. Тільки тепер він звернув увагу на те, що Василь лежить у гамаку. Ця спокійна поза так не пасувала взагалі до жвавого характеру юнака, що Риндін здивувався. Так, Василь лежить у гамаку, немов хворий.
— Що з вами, Василю? Вам щось болить?
Гуро стурбовано глянув на Василя, на Миколу Петровича: ну, от і не вийшло нейтральної розмови. Старий академік обов’язково хвилюватиметься, довідавшись про стан Рижка. Треба негайно заговорити про щось інше. Але він не встиг.
— Трохи болить бік, Миколо Петровичу, — відповів Рижко. — Щось пече шкіру, мов вогнем… Почервоніло…
— Це ви забилися, падаючи?
— Ні, Миколо Петровичу, — озвався Гуро, — це зовсім не від того. Я думаю, що то наслідки укусу кліща. Пам’ятаєте, як кліщ укусив Василя за ногу? Мабуть, отрута розійшлася й піднялася вище.
Риндін недовірливо похитав головою:
— Скільки я пам’ятаю, кліщ укусив Василя біля коліна. А болить йому не там… Друже мій, ідіть сюди. Покажіть мені це місце. Хоч я й не лікар, але нам треба згадати старе морське правило: під час подорожі капітан корабля в разі потреби мусить бути і лікарем, і хірургом. Хіба я не капітан нашого корабля? Ідіть сюди, показуйте.
Рижко через велику силу виліз із гамака і пошкутильгав до Миколи Петровича, ледве стримуючи стогін. Біль розливався ширше й ширше, немов на боці у юнака лежали жарини.
Старий академік уважно подивився на Василеву шкіру. Вона була червона і трохи припухла.
— Нагадує сліди свіжого опіку, — задумливо сказав він. — Ви твердо пам’ятаєте, друже мій, що ви не вдарилися цим боком?
— Твердо.
— А куди вас укусив кліщ?
Василь показав. На тому місці була лише маленька темно-червона цяточка — і більше нічого. Не можна було й думати про зв’язок дивного червоного опуху на боці юнака й цієї малесенької цяточки. Це зрозумів і Гуро.
— Ні, здається, я помилився. Згадка про кліща тут недоречна, — сказав він.
Обличчя Миколи Петровича було дуже похмуре: як з’ясувати цю хворобу, чим пояснити її? Гуро, який давно вже незадоволено спостерігав похмурніле обличчя Риндіна, вирішив, що настав час перевести розмову на інші рейки. Микола Петрович ще надто слабий, йому не можна турбуватись.
— Я хочу вас заспокоїти, Миколо Петровичу, — жваво заговорив він. — Все це дрібниці. Василь виявив себе дуже мужньою людиною: він не тільки добре дійшов до ракети, але йому навіть на думку не спало позбавитися зайвого тягара, який він ніс із собою. І це все для того, щоб порадувати вас новинами.
— Якими? — зацікавився Риндін.
— Та я все про ті ж таки камінці. Василь набрав їх із собою повну сумку, щоб показати вам і Вадимові. Він сподівається, цей самовпевнений юнак, що зробив якесь відкриття в печері.
— Ви принесли ті камінці, Василю? — жваво спитав Сокіл.