Гуро засміявся:
— Нашого геолога хлібом не годуй, тільки покажи якесь камінюччя!..
Мисливцеві, очевидно, дуже хотілося розважити Риндіна, хоч би з допомогою жартів. Але обличчя академіка не веселішало. Він стурбовано подивився на Гуро, на Василя — і несподівано спитав:
— Ви несли ці камінці в сумці, Василю?
— Так. У сумці, — здивовано відповів юнак.
— І сумка була на лівому боці?
— На лівому.
Риндін важко підвівся, сів на ковдрі, спираючись на одну руку. Другу він підняв і вказав нею на бік юнака:
— Ваш біль, друже мій, є наслідком різкого впливу якоїсь радіоактивної речовини. Тих самих камінців, що їх ви несли в сумці. Це було дуже необережно…
Гуро тихо свиснув: он як обертається справа! Василь здивовано переводив погляд зі свого червоного опуху на Миколу Петровича, на Гуро і назад: значить, він обпікся радіоактивною речовиною?..
Раптом Сокіл підстрибнув і ляснув себе руками по стегнах. Це вийшло так смішно, що навіть Риндін не стримався:
— Ой, Вадиме, що трапилося? Чого це ви стрибаєте?
Але Сокіл, забувши про все, кинувся до Василя й Гуро:
— Світло блакитнувате? Камінці невеличкі? Повкраплювані в ґрунт? Кожен окремо?
Гуро, вдаючи, що він перелякався, відступив на крок і простяг до Сокола руки, немов боронячись:
— Блакитнувате, невеличкі, в ґрунт, кожен окремо. Будь ласка, не підходьте ближче, я людина нервова, можу злякатися. Ви, товаришу геолог, здається, знов потрапили під вплив космічного проміння. Заспокойтеся!
Не слухаючи більше нічого, Сокіл кинувся до скафандра:
— Там, у тій печері… зараз, зараз, подивлюся! Це обов’язково треба простежити, це надзвичайно важливо.
— Та зачекайте, невже це так спішно, — спробував спинити його Гуро, здивовано поглядаючи на геолога.
— А, ви нічого не розумієте, Борисе! Не заважайте. Мені треба роздивитися самому ті камінці. — Сокіл уже влазив у скафандр.
— Та почекайте ви, божевільний! По-перше, я ще не встиг як слід відпочити. Хто ж ітиме рятувати вас?
Сокіл відмахнувся від Гуро, як від настирливої мухи.
— По-друге, — продовжував спокійним, насмішкуватим тоном Гуро, — ви неуважно слухали те, що я розповідав. Якщо вам потрібні ці камінці, то по них зовсім не треба лізти до печери. Кіло або два цього добра я можу вам показати й тут.
Сокіл, як обпечений, вистрибнув із скафандра й підскочив до Гуро:
— Де? Де? Покажіть! — благально питав він.
Гуро взяв Василеву сумку, що лежала на підлозі, й подав її Соколові, низенько вклоняючись:
— Тільки заспокойтеся. Тільки не хвилюйтеся. Ви, безперечно, справжній поет і лірик, ви не володієте своїми почуттями…
Сокіл схопив сумку, не слухаючи нічого. Він витяг з неї камінці, поглянув на них і, здавалося, зовсім збожеволів. Він підбіг до Риндіна:
— Миколо Петровичу, це, мабуть, він! Він! Дивіться!
На його долонях лежали невеличкі зеленувато-сірі камінці неправильної форми, як малесенькі картоплинки. Нічого надзвичайного не було в їх вигляді. Єдина особлива риса, яку вони мали, — була їхня порівняно дуже велика вага.
Дивно, але й Микола Петрович помітно хвилювався. Він через силу сидів на ковдрі, тримаючи обома руками один з камінців, взятий у Сокола. Обдивившись його з усіх боків, він віддав назад геологові:
— Перевірте, Вадиме. Мені здається, ви не помиляєтеся. Спробуйте зробити розріз і проаналізувати.
Гуро й Василь дивилися один на одного, нічого не розуміючи. Що за метушня навколо якихось камінців? Правда, вони цікаві, бо світяться вночі. Але стільки хвилювання…
Микола Петрович покликав до себе обох кволим рухом руки:
— Друзі мої, не дивуйтеся. Ви й самі ще не розумієте, яке величезне відкриття ви зробили. Василю, ви постраждали, вам напевно дуже боляче, але…. але, коли б ви знали, заради чого ви постраждали, то це, ручуся, втішило б вас!
— Та що таке, Миколо Петровичу? — юнак вже горів від нетерпіння, він забув про свій біль, забув про все. Тепер в нього було одне бажання — взнати, що саме він відкрив і чого так хвилюються Риндін і Сокіл.
— Зараз, зараз я вам все скажу. Ось уже й Вадим.
Сокіл справді повертався. Він ніс один із камінців, розрізаний надвоє. Відразу впадало в очі, що зсередини цей камінець був зовсім інший. Темно-синій зріз, здавалося, тремтів і переливався. По ньому пробігали, виникали й зникали дрібнесенькі золотисті іскорки. Зріз повільно затягався такою самою зеленувато-сірою плівкою, якою був укритий і весь камінець.
Гуро низько нахилився над камінцем: йому дуже сподобалися оті золоті іскорки. Але враз він відхилив голову й заплющив очі, потираючи їх рукою. Василь здивовано глянув на нього.