Риндін знову всміхнувся:
— В цьому непоказному камінцеві ховаються незліченні запаси енергії. Деякий вияв цієї енергії ви вже відчули на собі, мій друже. Ваш болючий опік — наслідок величезної активності інфрарадію. На щастя, ви не дуже довго перебували під його впливом, і цей опік легко буде вилікувати. Ви змажете його маслом і лежатимете в гамаці принаймні добу-дві…
— Ой! — скрикнув незадоволено Василь. — Аж дві доби?
— Я кажу — принаймні. Можливо, доведеться полежати й більше, бо опік від радію — дуже небезпечна річ, — продовжував Риндін, ніби не помічаючи незадоволення Василя. — І ваше щастя, друже мій, що ви несли ці камінці, бувши в скафандрі. Металева сітка, що вкриває його гумову тканину, трохи нейтралізувала вплив інфрарадію… Власне, не інфрарадію навіть, а якоїсь його солі, цебто, значно менш активної речовини. Бо ці камінці, безперечно, не є чистий інфрарадій, а лише його хемічні сполуки.
— Тільки сполука?
— Цього нам цілком вистачить. Сполуки інфрарадію для нас навіть безпечніші, бо вони, повторюю, менш радіоактивні. Я не знаю, яким способом могли б ми нейтралізувати чистий інфрарадій.
Він змовк, немов обмірковуючи цю можливість. Але, згадавши про запитання Василя, продовжував:
— Щодо енергії, то в цих непоказних камінцях стільки її, що ви, Василю, просто не можете собі уявити. Та навіщо я говоритиму все це? Краще показати вам дещо. Вадиме, — звернувся він до Сокола, — принесіть, будь ласка, з хемічної шафи пробірку із слідами радію. Так, так, ту саму, що нею ми користувалися під час вивчення інтенсивності космічного проміння. Давайте її сюди.
Старий академік через силу підвівся, спираючись на Гуро. Він узяв один з камінців, відділив від нього малесеньку, ледве помітну оком крихітку і поклав її на мармурову дошку.
— Зараз я, друзі мої, активізую цю хемічну сполуку інфрарадію з допомогою слідів звичайного радію. Ми поставимо їх у безпосередню близькість. Тільки… як би це винайти спосіб вмить роз’єднати їх, якщо буде потреба? Ага, ось що! Борисе, ви можете пожертвувати для нашого досліду один з ваших шомполів? Скажімо, оцей?
Риндін показав на тонкий мідний прут.
— Прошу, звісно, Миколо Петровичу, — з готовістю озвався Гуро.
— Добре. Тут, у цій пробірці, навіть забагато залишків радію для нашої мети. Нам вистачить і такого…
Під зацікавленими поглядами товаришів Риндін занурив кінець мідного прута в пробірку із слідами радію і зразу ж витяг її назад.
— Це все. Будь ласка, Вадиме, покладіть пробірку на місце. Не варт залишати її тут, у небезпечному сусідстві з солями інфрарадію. А ми зачекаємо вас.
Коли Сокіл повернувся, Микола Петрович став якомога далі від мармурової дошки, тримаючи в руці довгий мідний прут.
— Увага, товариші. Прошу відійти всіх подалі.
Скоряючись йому, всі відійшли, зацікавлено поглядаючи на стіл, де на мармуровій дошці лежала загадкова крихітка. Голос Риндіна набув звичної владності.
— Увага!
Риндін простяг прут до мармурової дошки і приклав його кінець до крихітки, що лежала на ній.
Враз наче сонце спалахнуло на столі. Блискуче сяйво, як від найпотужнішої вольтової дуги, засліпило очі Василеві. Мимоволі він затулив обличчя руками. Сухий жар, як від розтопленого чавуну, обпік його руки. В повітрі засмерділо горілим.
— Досить, Миколо Петровичу! — вигукнув Гуро. — Дивіться, стіл займається!
Почувся дзвінкий тріск: то луснула мармурова дошка, не витримавши жару. Від стола підіймалася синя цівка диму: дерево почало жевріти.
Різким рухом Риндін відсмикнув мідний прут. Сяйво враз погасло. Здавалося, в каюті відразу стало темно. Тільки світився розпечений до червоного кінець мідного прута, з якого стікали розтоплені важкі краплини, та гарячим жаром дихала розколота мармурова дошка. Гуро поглянув на термометр: за ці кілька секунд температура в каюті підвищилася на дев’ять градусів. Мисливець зацікавлено свиснув:
— От тобі й жарт! От тобі й крихітка! На дев’ять градусів підняла температуру, а ми не встигли й з місця зійти… І надовго її вистачить, Миколо Петровичу, якщо вона отак палатиме, отака крихітка?
Риндін задумливо відповів:
— Вона не палає. Це зовсім інша механіка. Я не сказав би навіть, що інфрарадій розжарюється сам. Можливо, він лишається холодним і нагрівається лише механічно від речей, які розжарюються навколо нього.
— Лишається холодним? А ця спека, це сяйво?
— Наслідок визволення енергії. Під впливом слідів радію інфрарадій починає розкладатися бурхливіше, ніж звичайно. Сліди радію активізують його. І ми бачимо, як звільняється його внутрішньоатомна енергія. А що ми наблизили до нього лише наймізерніші сліди радію, то, в даному випадкові, ми мали лише скромний світловий і тепловий ефект. Коли б ми наблизили більшу кількість залишків радію (я не кажу вже про жахливу можливість наблизити чистий радій), то… то, можливо, наша ракета не витримала б бурхливого процесу розкладу інфрарадію. Адже що ближчим буде контакт поміж інфрарадієм та радієм, цими двома радіоактивними елементами, то активніше інфрарадій розкладатиметься. Щодо вашого запитання, Борисе, то я думаю, що в умовах контактування з цими мізерними слідами радію наша крихітка інфрарадію сяяла б отак років із сто…