Адже досі наука мала лише закам’янілі рештки допотопних рослин, знайдені в глибоких шарах Землі. Тепер — це були справжні рослини, зірвані Василем особисто, справжні квіти, справжнє листя, справжні бруньки. Наукова цінність цих зразків була неосяжна. Це розумів і сам Василь і ставився до своєї колекції з великою пошаною, щиро радіючи, коли йому щастило принести рідкісний зразок і дістати похвалу Миколи Петровича.
Сокіл, як і слід було чекати, взяв на себе геологічну колекцію. Зразки найрізноманітніших порід з ґрунту Венери, знайдені ним у міжгір’ї, підтверджували думку Миколи Петровича щодо походження цього велетенського яру з стрімкими схилами. Сокіл казав:
— Збирати таку колекцію мені дуже легко, бо наше міжгір’я само по собі є величезною колекцією. Я просто-таки не певний, що десь іще на Венері можна відшукати якісь значні додатки до цієї багатющої геологічної колекції!..
Бориса Гуро найбільше цікавив тваринний світ Венери. Проте, він був незадоволений: йому не щастило за весь час відшукати будь-яку тварину, яка не була б представником комах або черв’яків, чи чогось близького до них.
— Це просто жах, — скаржився він. — Вже годі й згадувати всяких там бронтозаврів, ігуанодонів тощо. Але — хоча б єдину теплокровну тваринку знайти! Хоча б єдину, для втіхи!.. Самі комахи, самі огидні павуки й черв’яки… Неприємна планета ця Венера. Справжньому мисливцеві тут нема чого робити. Коли б мені хтось на Землі сказав, що я перетворюся на мисливця за комахами, я ніколи б не повірив!
— А оті підземні потвори? — спитав у нього Василь. — Хіба вони не варті тигра чи якогось ще велетенського хижака?
— Ти не розумієшся на справі, хлопче мій. Так, та потвора була небезпечна й страшна. Але вона була огидна. Величезна, надзвичайна комаха та й годі. Хіба можна порівняти її з благородним тигром?.. Фу, і як тільки в тебе язик повернувся сказати таке! Тигр — це ж красунь, у нього закохатися можна. А та потвора з її лапами, тулубом, черевом? Тільки божевільна природа Венери могла вигадати таке, не інакше…
Проте, Гуро був, насамперед, дисциплінованим і акуратним в своїх звичках, у своєму ставленні до обов’язків. Микола Петрович висловив бажання привезти на Землю разом з іншими й колекцію зразків тваринного світу Венери. І Гуро старанно виконував це бажання. Його колекція була чи не найбагатшою з усіх. Щоправда, Василь, лютий ворог всіх комах світу, не міг без огиди дивитись на ту колекцію але це було його особистою справою.
Крім того, йому доводилося так чи інакше звикати до комах. Микола Петрович поклав саме на нього обов’язки головного фотографа експедиції. Василь мусив знімати все — кожну рослину, кожну тварину. Бо це забезпечувало можливість завжди мати фактичні матеріали про природний вигляд тварини чи рослини, — не той, який вони мали в колекції, а справжній вигляд живого представника флори чи фауни Венери.
Сам Микола Петрович, крім загального керівництва всіма роботами, займався метеорологічними і кліматичними спостереженнями. Зокрема, він був дуже радий, коли повторилася злива, не менша від тієї, що трапилася в перший день їхнього перебування на Венері. Микола Петрович вимірив її.
— На Землі не буває таких дощів, — сказав він потім. — Тутешній дощ по кількості опадів перебільшує чи не вдвоє всі річні земні максимуми. Його важко вимірювати земними засобами. Але це добре, що тут трапляються такі дощі. Вони допомагають Вадимові й мені робити висновки щодо порід міжгір’я.
Справді, величезні водопади, що бурхливо проносилися схилами міжгір’я, змивали велетенські шари ґрунту, перекидали гігантські кам’яні брили, що їх без тих водопадів можна було б зрушити з місця хіба що великими вибухами. Водопади відкривали нові шари, нові породи. І після дощу Сокіл мав таки багатющий матеріал для вивчення!
Вже тиждень тому Микола Петрович під час вечері сказав:
— Ми маємо всі ознаки того, що ультразолото мусить бути десь близько. Всі оці зразки породи, — показав він на скриньку, помічену двома хрестами, де зберігалися найцікавіші й найцінніші зразки порід, — всі вони, починаючи від того осколка, який Вадим відбив для мене від скелі в день бійки з павуком, свідчать про таку близькість. Запевняю вас, товариші, це зовсім як у дитячій грі — схована річ лежить поблизу, майже дивиться на нас і сміється з нас, що ми досі не можемо її знайти. Отак і з ультразолотом. Шукаймо, Вадиме, шукаймо! Не можна дозволяти навіть ультразолоту глузувати з нашої поважної експедиції. Це просто нечемно з його боку, — і ми мусимо покарати його за це!