Гуро сів зручніше, збираючись із думками. Справді, що ж робити? Куди б він не пішов, який би напрямок не обрав, однаково в дев’яносто дев’яти випадках із ста він не знайшов би ракети. Ждати тут? Чого, кого? Хто знайде його тут, хто вирушить за ним, хто знає, куди саме понесла його бабка? Чекати так само було безглуздо.
Нова думка прорізала мозок Гуро — і це було найстрашніше: на скільки часу йому вистачить ще кисню? Зморщивши лоба, мисливець пригадував.
Він змінив резервуар з оксилітом сьогодні вранці. Після того він навіть не скидав шолома. Втім, ні. Скидав, коли обідав. На обід пішло щось із годину. Тепер — він поглянув на годинник — пів на п’яту. Почалася робота о десятій. Значить, п’ять з половиною годин він витрачав запаси свого кисню. Залишалося ще шість з половиною годин дихання. Небагато, зовсім небагато в його становищі.
— Шість з половиною годин, а потім — кінець, — півголосом мовив Гуро. — Добре було б покурити…
Становище було безнадійне. Гуро неуважно стежив за тим, як погойдувалося перед ним мережане листя папороті. І в міжгір’ї, де лежить ракетний корабель, листя папороті гойдається так само байдуже, як і тут. Яка нісенітниця! Врятуватися від небезпеки, визволитися з пазурів велетенської бабки, просто, можна сказати, видертися з її щелепів, щоб загинути тут, у хащах, задихнутися від нестачі кисню?.. І це тоді, коли їм пощастило вже цілком виконати завдання: знайдено і інфрарадій, і ультразолото?.. Нісенітниця!
Краще, ніж будь-хто інший, Гуро розумів, що отаке роздумування нічого не дає, тільки шкодить, бо забирає дорогий час. Зокрема, це було погано в його становищі, коли час його дальшого існування цілком залежав від кількості кисню в резервуарах скафандра. Кожна хвилина дихання забирає якусь частину кисню — остаточно і безповоротно. І коли він не витрачає цю хвилину дихання розумно, свідомо, не використовує її для врятування, то він сам відбирає у себе життя.
Гуро розумів усе це.
— Стоп, товаришу, — сказав він собі. — Стоп! Не можна витрачати час і кисень на нікчемне самокопання. Це ж самогубство! Треба вирішати, що робити.
Звісно, треба. Але — що саме? Припустімо, людина заблукала в лісі. Вона може спробувати визначити, де в неї південь і північ, схід і захід, зробити звідси висновки й рушати кудись. Що міг зробити Гуро? Хіба він знав, в якому напрямку лежить ракетний корабель? Ні, він не знав нічого. Південь був для нього такий самий, як північ, як схід і захід. Всюди було невідоме, загрозливе, непевне, вороже. Ці велетенські дерева, пальми, папороть, це невпинне дзижчання незліченних комах — все було чуже, дивне, все підкреслювало його відірваність від товаришів, друзів.
Навіть звичайні його речі, до яких він звик, як до самого себе, тепер дратували його, глузували з нього.
Ось погляд Гуро впав на його годинник на руці. І хвилинна стрілка, немов вона тільки й чекала цього погляду, почала швидко бігти по циферблату. Ніколи, ніколи в житті вона не мчала так! Ніколи в житті Борисові Гуро не хотілося так, щоб вона уповільнила свій біг, щоб вона застигла на місці!.. Кожен поділ циферблату — частинка витраченого кисню, частинка прожитого життя, що відбирається автоматично від тих шести з половиною годин дихання, які ще залишилися в нього. Ні, вже не шести з половиною, а шести з чвертю!.. Клята стрілка, куди ти поспішаєш? Зупинись!
Гуро з люттю дивився на годинник. Де його швидкий і гнучкий розум, що вмів досі знаходити вихід із найскрутнішого становища? Чому тепер ось мисливець став таким безпорадним, чому він нездатний нічого вигадати для власного порятунку? Нікого йому не треба зараз витягати з лабетів, нікому не треба допомагати, крім самого себе. І він неспроможний допомогти самому собі!..
— Ха-ха! Ось він, ключ порятунку! — неприродно засміявся раптом Гуро. — Ось він! Маєте, товаришу!
Він знаходив завжди вихід із скрутних становищ. Але хіба не міг він завжди спертися на щось певне? На товаришів, хоч би вони були й не близько; взагалі на людей, які могли допомогти йому хоча б дрібничкою. Раніше були люди, люди навколо нього. А тепер — він сам-один. І нікого. І нічого. Самотність!
Великий синьо-червоний метелик покружляв коло його голови і сів на лист папороті. Його ніжні крила тремтіли, незрівнянний малюнок на них зібрав у собі найглибші фарби з палітри природи. Метелик повільно посувався вздовж листя, немов чогось шукаючи. Гуро мовчки дивився на нього кілька секунд і здригнувся. Йому здалося, що з-за дерева, яке створювало глибокий коричневий фон для ніжних фарб метелика, щось визирнуло. Мисливець схопився. Його права рука лежала на розстебнутій кобурі пістолета, ліва намацувала кинджал. Що там таке?..