Таким само стурбованим голосом Василь продовжував говорити, викликаючи Гуро, не знаючи, чи чує він його, чи не чує…
Гуро всміхнувся й випростався. Знервованості його мов і не було. Зникло все. Зникли примари, зникла боротьба голосів у його вухах. Він глибоко зітхнув. Навпомацки знайшов на шоломі маленьку висувну рамку.
Так. Він поставив її просто перед собою. Почав повільно повертатися. Голос Василя спочатку потихшав, потім почав гучнішати. Далі, далі, ось він, напрямок!
Тепер голос Василя дзвенів просто біля вух, цей приємний, рідний, стурбований голос дотепного й спритного юнака. Любий Василю! Того разу тебе врятував Гуро; тепер ти врятовуєш мисливця!
— Пеленгуйте нас, пеленгуйте, товаришу Гуро! Я говоритиму весь час, весь час ви зможете перевіряти напрямок. Поспішайте, бо ми дуже турбуємося за вас, хоча й певні, що ви врятувалися від бабки…
Так, він врятувався від бабки, це було дуже просто, порівнюючи з дальшим. Він поспішатиме, щоб заспокоїти товаришів, щоб розцілувати миле й рідне обличчя юнака, який тримає в своїх руках тоненьку нитку, що витягне мисливця з диких хащів тропічного лісу!.. Тримай цю нитку, Василю, тримай!
— Ми чекаємо вас, товаришу Гуро, поспішайте!.. Пеленгуйте нас весь час, пеленгуйте!..
Вперед! Здається, все так, як слід. Голос Василя чути якнайкраще. Помилки бути не може.
Хащі змикалися щільним кільцем навколо людини в скафандрі, дикі рослини перетинали їй шлях, комахи з дзижчанням пролітали повз неї, намагаючись звернути на себе увагу, папороть плуталася поміж ногами, заважала йти. Але Гуро йшов уперед і вперед, ні на що не звертаючи уваги.
Він поспішав. Усі думки його були скеровані на голос Василя, він стежив за його стурбованими інтонаціями, він ішов уперед.
І тільки раз за півгодини він спинився. Бо побачив того самого синьо-червоного метелика, який прилітав до нього під час того божевілля. Метелик летів перед ним кілька хвилин, потім сів знову на лист папороті. І тепер Гуро звернув зі свого шляху, щоб не налякати свого знайомого.
— Бувай здоров, друже! Ти про мене не згадаєш напевне. А я про тебе й твої барвисті крила пам’ятатиму все життя, будь певний. Бо такі хвилини не забуваються. Бувай!
І, вимахуючи кинджалом, Гуро рушив далі швидкою ходою, обираючи собі шлях поміж папороттю й стовбурами дерев і весь час прислухаючись до стурбованого голосу Василя, який кликав його і вказував йому шлях.
ХХІІ. ЗУСТРІЧІ БОРИСА ГУРО
Ліс здавався нескінченним; та хіба не був він таким і насправді? В цьому Гуро пересвідчився ще тоді, коли він летів у пазурях велетенської бабки. Але тоді цей величезний, неосяжний ліс був для мисливця чимось стороннім, був просто об’єктом для спостережень. Тепер ліс обернувся на хитрого, підступного ворога, що насунув на Гуро враз з усіх боків. Ліс дивився на мисливця тисячами очей своїх невидимих мешканців, ліс був переповнений несподіванками й таємницями, які чигали на людину на кожному кроці, перетинали їй шлях, заважали, затримували.
Самі великі дерева, увінчані буйними зеленими шапками листя, мало заважали Гуро. Він вільно обминав їх, весь час перевіряючи напрямок, в якому кликав його голос Василя. Але частенько ліс улаштовував перед мисливцем справжні загорожі.
Цупкі повзучі рослини перепліталися складним мереживом, зітканим із живих міцних канатів. Вони звисали з великих дерев, перекидалися з одного на одне, пересновувалися. Такі перепони тяглися на сотні метрів, утворюючи суцільну непролазну стіну. Обходити такі перепони було б надто довго, і мисливцеві доводилося шукати заховані під великим ситим листям отвори, розрубувати тонші рослини своїм кинджалом, пролазити крізь такі отвори, щоб через десять-п’ятнадцять хвилин опинитися перед новою загорожею, ще щільнішою, ще довшою.
Нерівний ґрунт, перерізаний ярами, перетятий буграми, то вів Гуро вгору, де під самими, здавалося, хмарами вільно зростали прекрасні великі пальми й кипариси, то зводив його вниз, до густих заростей папороті, до грузьких трясовин, що засмоктували ноги, наче взуваючи враз мандрівника в свинцеві чоботи.
Але траплялися й легкі ділянки, де Гуро швидко посувався вперед, наспівуючи навіть якусь нікому невідому мелодію з кількох нот, щойно вигадану ним. Та це траплялося рідко.
Вже не перший раз Гуро радів з того, що цю важку подорож він відбуває у скафандрі. Тільки це врятовувало його в багатьох випадках, тільки це дозволяло йому йти без затримки, не звертаючи уваги на безліч перепон.
Вперше він зрозумів це, вибираючись з дрягвистої низини, нещадно ламаючи ситу велику папороть і викараскуючись угору, схилом глибокого яру. Щось несподівано майнуло перед його очима в’юнкою яскраво-зеленою стрічкою, впало на його ногу, обкрутилося круг неї і спинило її.